Глава 31. Годський секрет

Робота йшла прудко.

День за днем, вони зробили майже все необхідне.

І Глузд де Білміст розпустив найкращі загони, аби вони тиждень відпочили від праці та вчиття.

Але Глиб де Сімозер не звик сидіти без діла. Він легко домігся, маючи знаки годської влади, щоб Сімозерський університет узяв до себе Ліл Мілрід.

Дівчина та вчений, щодня, проводили ніч та ранок разом. Потім вона йшла до університету, а Глиб ішов до Старміста – працювати з рідкісними книгами, знайденими в покинутих будинках. Учитель витрачав на це кілька годин, а потім повертався до Сімозера, щоби проводити час із Ліл.   

Якщо спочатку вчений намагався робити вигляд, ніби живе у Стармісті, то потім просто почав зникати. А з тих пір, як учнів та вчителів виселили з башти заради безпеки, щоденні ходження до озерного граду стали значно простішими.

Звісно, Глиб хотів би тримати це в секреті, але Глузд усе таки знав, що він ходить у дім Гордрідів. При цьому, сам найстарший чародій не ходив до Сімозера та й вважав, що Глиб де Сімозер якось працює на Гордрідів.

А Злат де Дубліс знав узагалі все. Так вийшло, тому що Глиб закрив прохід файними дверима, ключ від яких завжди залишався в його кишені. Однак, одного разу, коли загін тільки розпустили, саме туди хотів пройти Злат де Дубліс. Він знав про такий прохід – його нареченою колись була саме Лісінія Гордрід. Отже, чародій умовив ученого пропустити його. Звісно, той, не маючи варіантів, розказав усю правду про свої походження, розповів, як Гордріди закрили кімнату, та пояснив, що робити, аби вибратися звідси, та й, нарешті, взяв обіцянку, нікому про це не казати. Отже, Злат якось узяв десь драбину та пішов через прохід.

А потім до Глиба звернулась Веа Кажан – вона теж хотіла про щось попросити. Дівчина сказала, що має секрет, яким хоче поділитись.                  

Минув день Лу-На Місяця Вина.

І на небі, вранці, стояв майже повний Налір, коли Веа, Глиб, Люберт і Велен зустрілися біля цитаделі. Звідси вони вирушили на північний захід.

Старміст-на-Вені мав дві діагональних дороги. Вулиця Топорів ішла на південний захід: від старого мосту на Вені – до шляху на погост Крива Ріка. Та й Сумна вулиця, що тягнулася від мосту – на північний захід.

Вчителі та учні вийшли на Сумну вулицю, коли там було ще зовсім безлюдно.

Сьогодні Веа та Глиб вийшли без рапір – вони просто ішли гуляти.

Веа всю дорогу розказувала про Кажанство, про їхніх Кажанів, про історію та предків. Вона не забула сказати і про те, що кажанський палац, останнім часом, почав зраджувати своїх господарів – він став на бік тих невидимих нелюдських сил, що текли з мерехтливих меж Бескінлісу. Її рідний палац ніби втратив розум.

І це все було цікаво та породжувало багато питань.

Але Веа не хотіла, втомилася, говорити про сумне – вона дуже зраділа, коли вони дісталися садів на околиці Старміста.

Місяць Вина, який тут називали Місяцем Бабок та й Місяцем Тиші, все ще беріг зелену розкіш тих днів, коли тут стояло літо.

А величезний, примарно сяючий, срібно-блакитний диск вкритої кратерами Налір легко підкреслював красу лісів, що подалися до Вени – назустріч преріям.

– Він живе тут! – радісно заявила Веа.

– Хто живе? – перепитав Глиб.

Сади тягнулися на кілька миль, відокремлюючи Старміст від тих диких лісів.

Тут усе дихало стародавніми часами.

Споруди та скульптури.

Лабіринти стін та сходи, що йшли догори, ніби тягнулись до неба.

І вчений прийняв би такі сади за керське місце.

Але більшість персон, зображених у мармуровій плоті статуй, мали лише людські риси. Чи взагалі були абстрактними фігурами.    

Учитель зрозумів – це все залишки багатств Венського халіфату, який занепав ще за багато століть до чуми.

– Туди, – сказала Веа.

Вона щось почула та потягнула своїх супутників у бік високої живої стіни, створеної з маленьких дерев, кущів і квіток.   

– У місті замало людей, хто хотів би доглядати за такими садами… Однак… І хто ж це робить? – зацікавився Глиб.

– Я покажу його! – з посмішкою сказала Веа та крикнула кудись. – Встуча друза! Ік тобі ітіті! 

– Друза! Друза! Ах та люв! – ричав дехто голосом схожим на ведмежий рев.

Глиб, у якусь мить, подумав – хтось навчив пазузу розмовляти людською мовою. Але вчений майже відразу змінив свою думку.

Вони вийшли до великого кола, створеного деревами-баштецями. Тут усюди лежали мармурові плити – здавалось, вони зображували картину, яку можна було би роздивитися лише з висоти найвищих дерев.

– Схол чи хочол! Рад’ї тобі! – сказала істота, що вийшла назустріч чарівниці та її друзям.

То був сущий велетень – справжній волто, чия величезна голова була прикрашена густим високим пучком чорного волосся.

Його зріст становив ніяк не менше десяти колод, а ця зачіска робила його ще більш високим.