Глава 30. Повертаючи місто

Місяць Вина, який тут, у долині Вени, називали «Місяцем Бабок», тільки почався. Дерева та земля зберігали ще літнє тепло, але ранкова прохолода нагадувала про непереможність осені, перший місяць якої мав також іншу назву: «Місяць Тиші».

В ці дні ніколи не бувало ані бурь, ані шепотів листя. Все живе берегло тишу. А неживе – ховалося – вдавало, що його нема. Так мовчали демони та тіні загиблих, а реккени не виходили з лігвищ. Усе наче готувалося до приходу чогось чи когось, ніби треба було дати дорогу для якоїсь сили, і ця сила все не приходила.

Так було і зараз.

Учні прокидалися разом із тишею, та починали  дуже рано, в померках передсвітніх сутінок.

Вони поділилися на вісім груп, за кількістю сторін світла. У голові кожної – двоє сонцеоких.  

Всі групи завжди починали від цитаделі. Так кожен загін, година за годиною, ретельно, сумлінно, йшов назовні – до околиць.  

Учні перевіряли кожен будинок: заходили, дивилися, шукали лігвища реккенів і сліди демонів, та й виблиски чар.

І вони ніде не затримувались – робили малу частину роботи та йшли далі.

Глузд де Білміст постійно міняв напрямки – там, де вчора ішов перший загін, наступного дня проходив інший.

Дерев’яний дім з гнильцем, на розі вулиці Гостей та безіменного провулку спочатку перевірили на наявність слідів демона, що мав би бути поруч. А наступного дня інший загін поставив там пастку, в яку спіймали тінь старого шахтаря, що служив демону. І ще через день група, в котрій був Люберт де Погост, спалила недобрий дім – від гнилих дерев’яних нутрощів залишилась лише чиста прозора вода. І то був не кінець, тому що після цього, день через день, якась група учнів повинна була заповнити свіжою землею підвал спаленого дому. Та й потім, через день після останнього, зовсім інші учні повинні були засіяти те місце скороросом – унтарською травою, що проростала за лічені години. Так на місці спотворених кварталів з’являлися цілі парки.

Старміст-на-Вені мав майже тисячу домівок. Третина з них – покинуті.

Більшість з них можна було відновити, відбудувати та дати нове життя.

А деякі будинки просто розхитались – їх розбирали на деревину та метал.

Глузд, маючи знаки годської влади, оголосив усі покинуті міські споруди власністю школи.

Він мав чіткий план – перенести саму школу в місто, ближче до Вени.

А цитадель Союз Сонця збирався залишити для своїх довгих досліджень. Після всіх страждань, принесених баштою, залишати в ній учнів було просто небезпечно.   

Сонцеокі поспішали – вони бажали повернути місто до Місяця Першого Холоду.

Люберту пощастило – в його загоні, окрім сонцеоких Веї та Злата, завжди йшов ще й Глиб де Сімозер. З ним, разом, вони робили все швидше.

Тепер загін проривався на захід.

Вчителі та учні не помітили, як невловимо минав час. Вони зрозуміли це лише тоді, коли сонце завершило свій хід і, сховавшись між хмар,  зупинилося на заході.

Світило спускалося на обрій, прихований грядою невисоких пагорбів, за якими на багато сотень миль, до океанського узбережжя, тягнувся незайманий праліс.      

– Ідемо на пагорби, – твердо сказав Злат.

– А демон? – спитав Глиб.

– Тут усюди його сліди… – помітила Веа.

Вони стояли посеред Лісової площі, яка була тупиком вулиці Гостей. Далі – ланцюжок домівок на пагорбах, за якими починався ліс.

Колись давно, ще в найкращі часи Старміста, Лісова площа була центром дивних ярмарків – вигідних, але, на диво, малолюдних. І тоді росли чутки, що на ті ярмарки ходили кери. Люди говорили, ніби ярмарки були ширмою для торгівлі з керами. І все це йшло під заступництвом купецьких кланів міста.

Але потім слава Старміста зів’яла, як умирає квітка на поганій землі.

Та й від ярмарків залишився лише старий лабіринт високих величних декорацій.

Ці дерев’яні споруди зображували дивоглядні пейзажи, водоспади та палаци, прикрашені витонченими мереживами та золотими куполами. Колись це все рухалось, крутилось, фонтанувало музикою та секретами розваг. І тепер сонцеокі бажали відновити таке багатство – пізніше – після перемоги над демонами.

– Треба посадити демона, – сказав Злат. – В пляшку…

– У нас нема часу, – відповіла Веа. – І сил теж нема…

– І що ми тут зробили? Просто подивились і пішли? Просто далі? – почав напів-чіаланкієць.

– Ми його все ж таки знайшли, – Глиб обрав бік дівчини.

– І він буде чекати, щоби його спіймали?

– Я кинула на нього плетіння «нитки». Він не зможе від нього позбутись, тому що це – занадто «людські» чари…

– Він тебе чує…

– Нехай знає… – сказала Веа та пішла вперед.  

Вона рушила прямо на захід – ніби слідом за сідаючим сонцем.

За площею починався район, який колись був багатим місцем.

Численні стежинки, стежини та гравієві доріжки для машин опоясували напівдикі сади, серед яких тихо сховалися колишні лігвища купців.