Глава 29. Довга дорога до Гордуби

Ясна ніч давно уже накрила Старміст-на-Вені своїми напівпрозорими чорними крилами.

До дня Лу-На Місяця Островів залишився ще тиждень, але світла Лурес і Налір було достатньо, щоби заповнити померхлим напівсвітлом сходи та проходи цитаделі.

Навіть сонцеокі старалися не блукати ночами вежею.

Однак, Глиб де Сімозер уже відчув вибух рішучості та й хотів скоріш завершити справи, які вже не можна було залишати на потім.  

Він звик до піших походів і не замислювався, наскільки важким і незручним був його ранець.

Глиб ішов дуже швидко, майже біг. А м’які керські мокасини приглушували важкі кроки його м’язистих ніг.

Вчений відчував чиюсь присутність – ніби хтось причаївся за тим чи іншим рогом коридору. Це відчуття пульсувало десь у потилиці. Глиб очікував на те, що хтось вилізе, вискочить на повороті.

Найгіршим учений вважав те, що цитаделі бракувало прямоти. Щоби дістатися з четвертого на другий ярус, треба було пройти башту проти годинникової стрілки.

Глиб де Сімозер добре знав, що в цитаделі є пастки, які можуть бути загрозою для життя та розуму людини.  Особливо небезпечними він вважав блукаючи проходи що, час від часу, з’являлися неподалік від реальних переходів між ярусами.

Два дні тому, група учнів ішла галереями третього ярусу. Вед де Сімозер спіткнувся, забруднився та й відстав від інших. А коли хлопець спробував швидко наздогнати товаришів, він звернув до хибних дверей, котрі зникли відразу за його спиною. Вед кричав, благав – його почули, але нічого не змогли зробити. Служителі, вдарами кирок, лише подряпали стіну. А хлопець кудись зник – навіть прилад для пошуку порожнеч ніяк не допоміг.

Глиб де Сімозер взагалі був першим, хто звернув увагу на дуже дивну річ: порожнини в плоті башти, час до часу, тинялися, мінялися місцями.  

Вчений замислився над природою цитаделі та й не помітив, як спустився сходами вниз та вибіг до головної зали.

Там усе ще стояли столи для бенкетів, і пахло їжею. Бо двічі на тиждень вчителі та учні вечеряли з жителями Старміста та навколишніх селищ і погостів – так сонцеокі хотіли приглушити давні людські страхи перед силою чар. На таких бенкетах найкращі учні показували прості фокуси, засновані на хитрощі найпростішого чародійства. А гості співали, жартували та розказували про своє життя.

Зараз головну залу затопила чорна темрява. Але Глиб підготувався – виходячи зі своєї кімнати, він одягнув широкополий капелюх з негорючої шахтарської тканини та закріпив на ньому сім свічок. Цього світла було достатньо.

Коли Глиб де Сімозер уже майже дістався виходу, попереду з’явився білий напівпрозорий силует, який завіс у лічених колодах від дверей, за якими стояли сходи до двору.

Вчений притулився до протилежної стіни та намагався не дивитись на невідому істоту. Проте навіть так, бічним зором, він бачив риси, що були хворобливим викривленням чогось людського, мертвого та померхлого. А в якийсь момент просто прискорив хід і, нарешті, вискочив на зовнішні сходи.

– Стій! Куди! Не йти! – грубо та гучно казав служитель з рушницею, котрий обходив внутрішні двори.  

– Я – Глиб де Сімозер! Вчений, письменник та наставник загальних наук у цій школі, – чітко відповів вчитель. – Якщо в тебе є питання – я відповім.

– Проходьте-проходьте, – зовсім іншим голосом сказав служитель, поклонився та вказав у бік воріт.

Охорона цитаделі складалася з сімох чолов’яг при п’яти рушницях. Кожної ночі в дозорі стояли троє.

– Йдете шукати тих двох? – спитав служитель, що стояв на воротах.

– Та-а-к… І не тільки… – обережно відповів Глиб.

Вчора зникли двоє десятирічних учнів.

Їхні проблеми почалися, коли Глузд наказав давати найгіршим учням менше ласощів та делікатесів, але давати їм більше олівців та паперу.

Тому деякі з таких учнів вигадали продавати свої олівці в заулках навколо «Чорної Долі», найбільшої таверни в місті. За кожен олівець їм давали півстакана віскі.

Розпродавши олівці та все таке інше, вони просто зникли – Глузд не знайшов ніяких слідів.

Думаючи про це, Глиб спустився зі скелястого пагорба, на якому стояла цитадель.

Нічний Старміст зустрів його дивною темрявою, схожою на дно глибокої бухти, з якого риби дивляться на примарні виблиски небесного світла, неспроможного пройти крізь товщу води.

Місто було, та залишалось, небезпечним.

Демони – лякали, ламали розум, залазили в домівки.

Розбійники – вбивали тих, у кому бачили здобич.

А в одній з покинутих будівель, неподалік від цитаделі, оселилася банда нероб-людожерів.

Глузд і Злат, ще до втечі двох учнів, перемогли мерзотників, перетворили усіх людожерців на брудну воду та злили до Вени.

Але залишалося забагато загроз.

Навіть логіка буття була тут проти людей. Прості експерименти з імовірностями показали, що в Стармісті навіть шанс умерти від удару дошкою, чи захлинутися в кориті, виглядав значно вищим, ніж у будь-якому іншому місті.