Глава 28. Оріхалк ор валк, крафтярі чар!

Люберт прокинувся, озирнувся на всі боки – все було без змін.

Тихо. Спокійно. Всі просто спали.

Можливо, наближався світанок.              

Люберт де Погост, протягом останніх двох тижнів, уже четвертий раз змінив кімнату.

З першої він пішов сам, тому що підлітки там ночами займалися чародійством, котре заборонили вчителі.

Другу кімнату просто розселили, коли з Лапом де Помаранчем сталася біда: після невдачі на заняттях, коли він не зміг повторити прийом, йому стало зле серед ночі, а потім він взагалі перетворився на купу куль яскравого світла, що розсипалися кімнатою, пропаливши меблі та шафи.

У третій кімнаті трапилася ще більш дивна історія. Напередодні Крут де Галеон не послухався Глузда та зробив усе не так, як той казав. Через це Жар де Чорнояр отримав удар блискавкою. Його намагалися врятувати, але фінал історії вкрився шаром чуток – деякі казали, що він помер. Так чи інакше, Жар кудись зник. І ось, якось дуже скоро, посеред ночі, з Крутом трапилась біда. Люберт прокинувся тоді від почуття, що хтось на нього дивиться. Він зробив вигляд, що й далі спить, але розгорнувся обличчям до дверей – там стояв Глузд у рясі глибокого синього кольору. Вчитель тримав у руках посох, створений з хвилястої гілки якогось темного дерева, прикрашений масивною сферою з озерного бурштину, а на праву руку він одягнув шкіряну рукавицю з оріхальковими кігтями. Глузд на порозі опустив посох та легкими рухами зібрав чари та життя комах, що жили між плит підлоги. Він зробив це досить швидко, а потім перекинув сили, увібрані посохом, на кігті рукавиці – він спрямував біле полум’я на Крута – підліток спалахнув яскравим білим світлом. Минули лічені миті, і від хлопця залишилось лише мокре ліжко, повне чистої води.

Присутність там Глузда виглядала як реальність, а не як сон.

І Люберт розповів це кільком людям: Гордвін, Веа та Глиб. Кожний з них вислухав його – всі вони обіцяли з’ясувати, що трапилось.

Але закінчилось усе лише тим, що Люберта відселили до четвертої кімнати.

А вже з четвертої хлопця вигнали Кір де Криваріка, Ярай де Глит, Ідан Білк де Криваріка та його раб на ім’я Третій.  

Взагалі-то годи забороняли работоргівлю, але дозволяли своїм вірним прихильникам мати рабів. А батько Ідана Білка, Пал Білк, був другом та союзником єдиного года на погості Крива Ріка. Той год особисто звернувся до вчителів, щоби п’ятнадцятирічному Ідану дозволили тримати при собі слугу. До того ж, з ним жив  його друг – тринадцятирічний Кір де Криваріка.

Вони обидва, в дитинстві, знайшли в собі дивні сили та роками давили на жителів Кривої Ріки: підпалювали сараї, перетворювали скот на рослин та засовували дивні неприємні думки в голови жителів погосту.

Ідан і Кір самі про це розказували, хизувалися, залишали насіння загроз.

І Люберт дуже швидко став їхньою новою жертвою.

Спочатку вони, разом із дванадцятирічним хлопцем на ім’я Ярай де Глит, глузували з нього.

Потім почали робити капості.        

І дуже зраділи, коли одного разу він пішов посеред ночі.

Ось так Люберт оселився у невеликій кімнаті без вікон, де в тісноті стояли чотири двоярусних ліжка. То була «кімната для бідних», і всі про це знали. І жили в ній діти з найбідніших селищ та сироти. Більшості з них було по сім-десять років, і вони сприймали Люберта як «дорослого». А найстаршим там був Мог де Бук – похмурий двадцятирічний мисливець із маленького лісового селища, котре вважалося дальнім виселком Старміста.

Кожен день Люберта починався майже однаково.

Першим вставав Мог – він чуйно спав, прокидався від перших кроків на сходах і будив інших.

Потім вони всі йшли до своєї вбиральні. Там чарівники займалися справами звичайних людей.

Двічі на тиждень учні спускалися до бань – помитися в інтер’єрах до-годських часів.

А у дні без бані учні мали ранкові прогулянки, котрі кожен мав право провести на свій розсуд, але тільки у внутрішніх дворах цитаделі.

І нарешті – сніданок. Ситний. Різноманітний. Смачний. Такий, що радував майже кожного, проте не Люберта. Бо хлопець сумував за Шатір, яку відібрав Глузд. Звісно, найстарший вчитель обіцяв повернути її, коли завершаться якісь досліди. Але ж він також відібрав любертову сумку-Гризта, в котрій учень звик бачити безмовного друга.

Перший місяць навчання розчарував Люберта – все було занадто складно, а думки про рідний дім не відпускали. До того ж, він залишився без грошей – все пішло на новий одяг, папір усіх кольорів, чорнила видимі та невидимі, та й механічну скриню, котра показувала правильний хід основних планет і зірок на небі, від котрих залежали чари та потоки сил.

– Ти про що думаєш?

– Да так… ні про що… – відмахнувся Люберт і ковтнув гарячий шоколад.

– Може про Ідана та його друзів? – спитав та розсміявся Терен де Старміст, і сів поруч праворуч.

– Розкажи йому! – озирнувшись, сказав Хвал де Старміст і сів ліворуч від Люберта.

Друзі Терен і Хвал були жителями Старміста-на-Вені.

Обом нещодавно виповнилось по вісімнадцять років – ось і всі їхні подібності.