Глава 27. Втратили вже другого

– Хто мені допоможе? Хто зможе назвати п’ять керських слів у високій артанській мові?

– А можна я?

– Можна… – Глиб де Сімозер говорив сьогодні невиразно та мляво.

– Хліб! Халва! Халіф! Хламида! Халтура! – джеркотів сутулий підліток. 

– А можна я ще додам? – тягнула руку дівчинка з волоссям кольору пшениці.

– Можна… Додайте… – кивнув Глиб.

– Оксамит! Оріхальк! Опал! Халупа! Халат!

– Правильно… – тихо сказав учитель.

– Хата! Халаш! Пан! Махайра! Екстаз! – кричав хлопчик з довгим світлим волоссям до поясу.

– Є таке… – погодився Глиб.

– Аксіома! – підскочила та закричала руда дівчинка.

– Експеримент! – закричав хтось із глибин зали.

– Експерт!

– Хабар!

– Дуже добре… Молодці…

Учні знаходили все більше правильних слів.

Вони сприймали такі уроки дуже серйозно – вважали, що це також зробить їх справжніми чародіями.

А ще вони знали, що на цьому можна заробити.

– Мотлох!

– Хам!

– Хітон!

– Холуй!  

– Хвала!

Вони вірно відповідали, а вчений схвально кивав.

Він відійшов до помосту та сів на дерев’яні сходи.                

Зараз йому хотілося думати не про керські слова.

Глиб думав про Ліл Мілрід, уявляв собі обличчя дівчини, її прекрасний профіль, її прекрасні очі, погляд. Він майже наяву бачив її грайливу посмішку, майже відчував дотик її губ, її ніжні руки. Він мріяв про неї, міркував про неї, мучився тривожними думками.

Вчений занурився у потік мислей про хордакійців, які захопили Межліс та почали розорювати селища на дорозі Білгравія, все ближче до Гордуби. 

Він думав про те, як витягнути її з південного граду, та й не помітив, скільки часу минуло, поки він мовчки сидів на сходах. А учні просто чекали.    

– Хто може назвати три слова, які не є керськими, але пов’язані з керами? – Глиб де Сімозер зібрався з думками та продовжив урок.

– Будь ласка, можна я? – благав Люберт де Погост.

– Можете відповідати!                

– Керманич! Кермо! Керунок! – Люберт зробив паузу та додав. – Назвати ще? – він хотів продовжити, але не встиг.

– Керня! – підскочила та закричала маленька дівчинка з довгою світло-каштановою косою. – Так кажуть, коли хтось каже маячню! Керня то є керська нісенітниця! Ніби кери придумали!

– Еге… Однак то слово краще не казати… – вчений прокинувся від роздумів про Ліл. – У годів є прикмета: «хто каже керня – той кличе керів»… Дуже погана прикмета…

– Мої батьки не вірять у прикмети, – гордо сказала дівчинка.

– А в годські револьвери вони вірять? – несподівано сказав Глиб. – А я, наприклад, вірю. І я бачив, як годи, дані нам долею, стріляли в тих, хто порушував їхні звичаї та прикмети, – після цього він звернувся до Люберта. – Назвіть, будь ласка, назви, які прийшли з керських мов.

– Місто Анхара… Озеро Сумар… Ріка Урсс… І-і-і… Ріка Єлейсіс…

– Ні! Не зовсім… Слово єлейс, «дорога», дійсно має однакове значення в усіх керських і ланкійських мовах. Воно спочатку було саме керським. Однак, ріка «Єлейсіс», тобто «Ріка-дорога», отримала свою назву саме від ланкійців… Можете нагадати мені ще якісь ріки та землі з ланкійськими назвами?    

– Та-а-а-к… – Люберт хвилювався, бо полюбляв такі теми. – Тавол…

– Як перекладається?

– «За дубами»!

– А які назви, ланкійські, ви ще можете згадати?

– Єлейсітар – «землі ріки Єлейсіс», Лінтар – «вузькі землі», Драккотар – «землі мертвих дерев», Єнготар – «безплідні землі», Унтар – «дальні землі», Ун-Унтар – «Дальній Унтар», Ан-Унтар – «Ближній Унтар».

– Чому «Дальній Унтар» – близько до нас, а «Ближній» – так далеко?

– Ближній Унтар є «ближнім», якщо дивитися з боку людей Ірланського моря, а Дальній Унтар є розташованим далеко від них… Протягом тисячоліть, ланкійські імперії були найбільшими та найсильнішими державами на нашому континенті, тому залишилось багато їхніх назв…

– Добре… – погодився вчений. – А як ви переклали би слово «Канак»?

– «Безкінечність»… В перекладі з ланкійських мов…

– А «Тар-Канак»?

– «Безкінечні землі». Так ланкійці називають Бескінліс, – відразу відповів Люберт.

– А як його називають кери?

– «Енлілне»! Або також «Канак»...

Вчений підійшов до Люберта та дістав монету вартістю п’ятдесят «аркебузерів» і дав йому.

Вчитель не помітив, як саме в той момент двері відчинилися – до зали увійшов Глузд і ще п’ятеро сонцеоких. Гордвін, Сона, Кора, Сталевол і Верб.