Глава 26. Ніколи не програти

– Ти – чарівниця… Знаєш? Хе-хе… Дивишся так, ніби чекаєш, коли ми тебе чомусь навчимо… А-а-а… Ти думаєш, що я не можу прочитати твої думки? Чому ти так думаєш? Абсурдно? Я бачу озеро твоїх думок, але не можу зазирнути під поверхню.

– Ти – кер?

– Енчуткса – кер, а я – не кер.

– А я – Джейран, – відповіла вона.

Дівчина уважно подивилася на Енчутксу. Навіть лише нелюдські вуха і нелюдські очі відразу видавали в ньому кера. Однак увагу Джейран найбільш привернули величезні роги, форми яких нагадували гігантські вуха істоти з людських кошмарів. Кожен з них, здавалося, був розміром з його череп.

– Ти мене врятував… – сказала Джейран, дивлячись на його довге бородате обличчя та хрящуватий ніс з високим переніссям.

– Не убив… – відповів він її мовою.

Джейран та Вілан багато тижнів ішли на схід, подалі від годських земель. Вони покинули ліси Дальнього Унтара та й рушили кам’янистими пустками, прорізаними рідкими хащами та кволими гаями. І так, доки не вийшли на плоску рівнину сухого степу. Вони харчувалися степовими травами, ящірками, диким медом і квітами, доки не дійшли до широкої дороги, вкритої кам’яними плитами минулих епох. Вілан та Джейран звернули на схід, де вони вже наступного дня, прямо біля дороги, побачили руїни покинутої фортеці, в якій можна було відпочити. Але Вілан несподівано помер після того, як доторкнувся старих, вкритих темним металом, воріт. Джейран,  потім ще кілька днів просиділа біля його тіла. Виснажена, голодна, вона страждала  від болю та віддала себе  відчаю.

Коли Джейран вперше побачила Енчутксу, це людиноподібне створіння, вона вважала його плодом своєї уяви. Тільки зараз вона трохи звикла до дивних рис кера.

– Ти не збирався мене тоді рятувати? – спитала вона.

Вона пам’ятала, як він довго вагався, однак, після роздумів, затягнув її на свій віз.

– Не убив! – повторив він. – Моя махала поважає чародіїв… Я бачив сліди чар на твоїх руках… А якщо би ти була звичайною людинкою, я би тебе знищив. 

– Мій друг помер через тебе?

– Той, хто був з тобою? Ох, так! Це – моя пастка на мертвій артанській фортеці!

– І багато людей ти так знищив?

– Більше, ніж ти можеш собі уявити, – твердо відповів кер.

– Колись я вб’ю тебе і знищу твій рід, – настільки ж твердо сказала Джейран.

– Махалу… – виправив той, хто бачив поверхню її думок.

– Що?

– У керів «рід», «клан», називається словом «махала».

– Тоді я знищу його махалу!

– Я бачу виблиски твоїх спогадів: ти згадала, як присягалася, сама собі, вбити сімозерсього правителя…

– Моя клятьба!

– Я підкажу, що тобі робити, коли ти хочеш вбити головного года та цього нелюда…

– Цну ес фарахар, – зло промовив кер, дивлячись на чародія.

– Смерть – це лише частина життя… – посміхнувся той, а потім звернувся до дівчини. – Зараз Союз Сонця… чародії… наші вороги… Отже, вони шукають людей, схильних до чар та навчають їх своєму ремеслу… Я сам відведу тебе до Гордуби. Там ти будеш показувати фокус, якому я тебе зараз навчу… Таке можуть робити лише чародії… На тебе звернуть увагу і… хе-хе… відправлять до школи… А тепер дивись!

– Фокус? – Джейран уявила собі трубадурів та факірів, котрі, час-до-часу, приїжджали до Міствунтара.

– В тебе на зап’ясті є точка Ерг… Так… Ось тут – там, де закінчується  Лінія Життя… ще вище… ближче до місця, де артерія пульсує… Так… Отже, коли ти відчуваєш ненависть, ти можеш витягувати чари звідси, – він показав, як це робити. – Ерг, сам по собі, накопичує трохи чар… зовсім трохи… але цього достатньо для...

Вона повторила його рухи – з її пальців виросла сфера світла, яка не торкалася шкіри та й зависла майже у повітрі. 

– Це – просто світло, – пояснив чародій. – Ти можеш зробити, водночас, три таких сфери – будеш ними жонглювати – на тебе так звернуть увагу.

– Навіщо?  

– Тебе схоплять і кинуть до годської школи...

– Годи навчають чародійству?

– Е-хе-х! Звісно ні! Годи не мають таланту до чародійства – вони лише мають вроджену стійкість проти нього, – він зітхнув. – Я ж тобі щойно казав:  годи дозволили Союзу Сонця займатися чарами… Тебе відправлять до Старміста, і там тебе навчатимуть чародійству.

– А тобі яка вигода?

– Ти навчишся чомусь, а потім… може… якщо забажаєш… вб’єш головного года.  

– Ти сам казав, що годи «мають вроджену стійкість проти нього» – проти чародійства…

– Талановита чародійка знайде спосіб! Я впевнений. І я бачу: ти згадуєш близьких – їх убили годи…

– А якщо я не знайду спосіб?

– Подивимось… – посміхнувся її співрозмовник. – Ти – мій «подарунок» для «сонцеоких». А такий шанс на помсту – мій подарунок для тебе.

– Ти хочеш, аби я стала однією з цих… сою… «сонцеоких»?