Глава 24. Люберт де Погост

Сонце знову перетворилось на нерівну блакитну пляму.

Наближалася спека.

А Люберт ішов цеглою вулиць, яка була ще мокрою після вечірньої зливи.

Йому чомусь було ніяково. Але школа чекала.

То був його шанс.

Він думав про це протягом всієї ночі, яку він провів на околиці Старміста, в напівпорожній таверні зі сумною господаркою. Він заснув лише у померках світання і тепер не відчував себе бадьорим. Проте, мабуть, саме бадьорість мала б зробити його ще більш невпевненим.

Люберт кілька разів скорочував шлях через вузькі провулки, і вежі цитаделі деколи зникали за дахами домівок.

А потім вона з’явилися за черговим поворотом – прямо перед ним – у всій своїй красі.

Цегляні вежі виростали прямо із серця скелі, що громадилась посеред міста.  

Головна башта мала п’ять ярусів. І кожен наступний ярус був більш вужчим, ніж кожен нижній.           

Поруч із нею стояли дві дуже вузькі високі вежі. Одна – трохи вище, інша – більш мала.

Люберт уже бачив цю цитадель тоді, коли летів звідси з Ніфлахаком. Тому зараз він не витрачав часу, і просто пішов туди.

Скеля не виглядала занадто крутою, але мала лише один підйом нагору: ланцюжок незручних сходів, а поруч – вузька стежинка, де зміг би пройти спритний кінь чи онагр.

Східці упирались у вузькі ворота, створені у вигляді замкової свердловини.    

Так Люберт пройшов до сузір’я дворів, цегляних сходів і невисоких красивих будівель.

– Куди? – проричав чийсь недобрий голос.

Відразу ж за воротами, коли Люберт опинився посеред просторого двору, йому назустріч вийшли двоє недружніх чоловіків: темний та рудий. Обидва – з довгими густими вусами. Обидва – з рушницями в руках.

Люберт ніколи ще не бачив у житті, відразу, двох чоловіків із рушницями. До того ж, такими величезними, з двома стволами, в кожному з яких легко вмістився би великий палець дорослого чоловіка.

При тому, це були звичайні люди, а не годи.

– Сюди не можна! – зло проричав рудий.

– Я – чарівник, – твердо сказав Люберт і показав чолов’ягам годське послання.

Рудий вусач швидко повісив рушницю, на ремні, за спину, й миттєво рвонув кудись уперед.

– Ідіть-ідіть… ось… за ним… – махнув рукою його товариш.

Люберт кивнув йому та пішов слідом за рудим.

Нижчий ярус наче зростав зі скелі, а його величні парадні ворота ніби вели вглиб кам’яної плоті.

Однак, рудий вів його до свіжих дерев’яних сходів, що вели на другий ярус, який був найвищим у порівнянні з іншими.               

– Сьогодні вже четвертий день навчань… ви дещо спізнилися… – почав рудий чолов’яга. – Тому скажу зараз те, що панове казали мені. У ті вежі – не лазити, – він указав на вузькі споруди. – На нижній… е-е-е…

– Ярус… – підказав Люберт.

– Ось… на нижній ярус не ходити…

Дерев’яні сходи закінчувались нешироким проходом, від якого йшов пучок різних коридорів.

Рудий завів Люберта до пустуватої кімнати.

– Цей… хм-м-м… ярус… тобто другий – то є головна частина. Вона… він тобто… ділиться на три поверхи – можете ходити, де завгодно. Тут є бібліотека, велика зала, кімнати для навчань, кімнати для екс… експериментів… усе, що потрібно, – він відкрив велику шафу, дверці якої були вкриті масивними бронзовими деталями. – На третьому ярусі… – він уже вивчив слово. – Там два поверхи – спальні для учнів, вбиральні… таке… Там теж можна усюди ходити, – чолов’яга дістав дві важкі книги та положив їх на стіл, – Четвертий яверх… ріверх… ярус… – там теж два поверхи з кімнатами для вчителів… Там можна ходити, якщо дозволять… А на п’ятому ярусі – доки ремонт.

Рудий знайшов потрібні сторінки й дістав банку з чорнилами та металеве перо.

– Як тебе… вас тобто… Як вас звати? – шкільний служитель труснув пером та чомусь подув на чорнила.

– Люберт.

– А далі?  

– Просто Люберт. Для друзів – Любчик.

– Е-е-е ні-і! Так не можна… Ви тепер учень – майже вчений! Годи кажуть: вас славити, поважати!

– І що мені робити?

– Де ваш рідний край? Місто, де вас будуть поважати? Селище? Погост? Де?

– Погост…

– Добре… А як зветься ваш погост?

– Присілок називається Три Усмішки, а сам погост – без назви… просто погост.

– Ну-у, тоді так і запишу: «Люберт де Погост»… Сто дванадцятий… Можете йти на заняття.

– Перепрошую… а ти, пан, мені не покажеш дорогу?

– Мені дещо погано… – зітхнув служитель. – Хочете – покличте Дера, – він мав на увазі свого темновусого товариша. – Він покаже, як пройти.

– Я сам знайду, – погодився Люберт.