Глава 23. Кер е єлейсон

Монтел пірнув у прірву сону.  

Часами, йому взагалі здавалося, ніби його життя – одне суцільне сновиддя, від якого важко прокинутись.

Він бачив Сімозер, в якому він не бував уже більше року.

Спав.

І в якийсь момент це перестало відчуватись як ще одне сновидіння, бо розум ретельно малював знайомі вулиці, сквери, дерева і будівлі. Не буває такого в людських снах, бо сни завжди спотворюють деталі.

Безсмертний усвідомив – його власні чародійські сили відправили його розум у подорож до Сімозера.

Стояв вечір. Наближалася ніч.

І сімозерський літній день доживав свою останню годину.

Монтел ішов багатою вулицею, вздовж домівок, що рясно виросли тут задовго до чуми.

Тут було чимало схожих будинків: цегляні різнокольорові стіни,  гострі фронтони, схожі на довгі нігті, та й альтанки-тераси на дахах, прикриті різкими куполами.

Однак Монтел відразу впізнав той дім, де він виріс.

Доки він милувався домівкою, де колись, рік-за-роком, ішло його дитинство, неподалік з’явилася світла дівчина, одягнена у блакитний комбінезон.

Зараз Монтел був невидимим в очах людей.

Але вона його бачила. Чи відчувала.

Вона не була людиною. Її довгі вуха видавали керську кров, яка змішалася в її венах з людською.

– Ти – той, хто все пам’ятає? – спитала вона.

– Хто ти?

– Павек! Ти пам’ятаєш! Я знаю! Ти повинен пам’ятати!

Монтел не просто бачив чи знав – він дійсно пам’ятав її.

Вона колись була частиною його життя. Чи навіть усім його життям.

Колись вони танцювали та бігали плоскими пустелями, плавали у воді гірських річок і літали на крилатих створіннях. Вони багато літали. Вони відпочивали на траві прерій та дивилися в небо.

– Триста вісімдесят років тому… триста вісімдесят два роки тому я народила хлопчика, – посміхнулася Валка. – Померла, народжуючи сина…

– Мені ніхто ніколи не вірив… – шепотів Монтел. – Іноді я думаю, що все моє життя – вигадка… Мені не вірили ніколи – навіть тут… – він мав на увазі цей дім на багатій вулиці. – Мені не вірили вони, коли я розповідав про те, як я жив із тобою… А вони думали, що це – дитячі вигадки та сни про те, чого не було… Бо діти часто фантазують…

– Тобі було шість рочків, коли я прийняла те рішення… Я знала, що ти народився смертним як людина…

– Ти так думала! І не вгадала!

– Я знала, що ти постарієш на моїх очах… – продовжила Валка. – Постарієш і помреш… – Валка напружилась, як маленька дівчинка, що намагається говорити правду. – Я знала, що колись нам доведеться розлучитись. І я хотіла, щоб у той момент ми обидва були щасливі… – в якусь мить вона розгубилась. – Я покинула тебе... Я привела тебе до дверей цього будинку та сказала: «Тепер ти будеш жити тут»… Пам’ятаєш?    

– Це був багатий дім, і ці люди виростили мене як рідну дитину, – він дивився на цегляну мостову. – А я залишив свого наймолодшого сина божевільній жінці з бідного погосту… Її предки колись вкрали Скатертину, що належала Творцям… Знаєш, хто такі «Творці»? Мерзота цього світу… Ця жінка була рабою ілюзій, народжених Скатертиною, якою володіли ці безумці… А я… А я залишив їй сина…

Монтел згадав свого сина, якого народила йому донька торбадського тавернера. Він забрав дитину й віддав дуже скоро безіменній жінці з безіменного погосту. Вона жила зі скатертиною на ім’я Шатір, і те дивне створіння дарувало їй ілюзію «чоловіка» – незламну ілюзію, що бачив навіть сам Монтел, наче живу людину. А завдяки Монтелу, вона отримала справжню дитину.

– Пробач мене за все, Павек! – голос Валки ще більш наповнився сумом. – Пробач мене за те, що я народила тебе смертним!

– Але я став безсмертним, – він відповів так, ніби її слова зачепили його.

– Ти не зміг прийняти цю свободу, бо народився смертним, бо я тебе таким народила… А тепер ти маєш те, чого не чекала твоя доля…

– Пробач мене! За те, що я забув ті шість років!

– Забув?

– Ще гірше! Хотів забути, тому що не знав, що це – правда, – він різко змінив тему. – Як ти гадаєш, хто з нас спотворений: він чи я? Хто з нас – «помилка»?

– Той, хто все забуває? Ви обидва – справжні, – вона дзвінко засміялась. – Проте, коли я кажу йому, що він – «Павек», то він не робить вигляд, ніби це не його ім’я… І він завжди зі мною, а ти… ти завжди часто бував у Сімозері, однак ніколи не шукав мене… Колись… Колись ти на вулиці навіть пройшов повз мене… А я, того разу, не до кінця була впевнена, чи ти це був… Я відчувала, але не знала…

– Ти вважаєш його більш справжнім?

– Я не знаю, – з усмішкою відповіла вона.

– Я теж помилка…

– Але він – не помилка. Як і ти, – твердо відповіла Валка та додала. – До речі, той, хто все забуває, зустрів твого сина… свого… вашого! – підбираючи слова, розсміялася Валка.