Глава 22. Не прибути до школи

Білміст був маленьким містом. Дуже маленьким – миля на милю.

Ніфлахак казав Люберту, що в Білмісті живе приблизно чотири тисячі людей. А на питання «скільки живе в Сімозері?» він відповідав: «не більше ста тисяч людей та трохи керів».

І Сімозер був цілою країною. Майже сто меркуріанських миль – відстань від порту на витоці ріки Єлейсіс на Янтарному озері – до порту на озері Сумар. І все це вважалося «Сімозером».

Іноді Люберт згадував дім Амафа: як раз, його «донька» Валка розповідала, що Павек, часами, блукав так, від озера до озера, і на те були потрібні тижні бродяжництва та ночей під відкритим небом.

Звісно, люди в Сімозері жили тільки в центральному граді – на крайньому півдні Янтарного озера, та й ще населяли кілька кварталів навколо портів і рідкі ланцюжки домівок вздовж головних доріг.

А у Білмісті заселеним і забудованим був кожен клаптик землі. Місцеві люди жили в тісних кам’яницях, схожих на башти. Для порівняння, сімозерці, навіть небагаті, жили так, що кожна родина мала квартиру розміром з палац чи особняк з великим садом. Обидва міста взагалі мали різне уявлення про життя та заможність.   

Білміст був дешевим містом. Файна кімната в таверні коштувала п’ять «мушкетерів» на добу, їжа – ще один «мушкетер».

Зрозуміло, Люберт усе ж таки не зміг покинути Білміст на килимі. Того дня на стінах стояли годи з револьверами, і хлопець не ризикнув летіти вдень. Тоді він зупинився в таверні – він чекав, коли настане ніч. Але Люберт проспав, і Фурах його покинув.

Так Люберт у таверні прожив уже тринадцять днів.

Хлопець легко вигадав, що він – «доролог», тобто «той, хто вивчає старі дороги, щоби будувати нові». Брудний одяг і жирний наліт начитаності добре підкреслювали отакий образ бідного дослідника, що працює серед хмар пилу. І тавернер легко перейнявся повагою до професії, про яку ніколи не чув, та й охоче продав досліднику копію мапи, що йому якось подарував старий друг на ім’я Глузд де Білміст.

Доктор Глузд особисто намалював Сібісто-і-Гомет, Драккотар і Єнготар, Ірлан, Чіаланку й Хордак, великі ріки, гори, ліси та озера.

На заході та півдні мапа закінчувалась океанським узбережжям.

На сході  вона упиралася в прохід між Настінним Хребтом і Хребтом Єнго, відомий як Ворота Анебурана, за яким сховалися рівнини древньої держави.

На північному сході – непролазний Настінний Хребет, який закривав від людей незнаний Кундун.

На півночі – Зоряна Гряда, з якої покинуті фортеці годів дивилися на безлюдні простори.

А на північному заході вона обривалася таємничими лісами за рікою Лебідін.  

На мапі не було міст і доріг, але намальованого було достатньо, щоб насолоджуватися планами на майбутнє.

Люберт підловив себе на думці: якщо би він давно мав би таку мапу, його життя було б іншим. Він давно міг би поїхати до Сімозера – навчитися чомусь. Простори світу давно б його звабили.  

Однак, зараз, звісно він хотів би повернутися до дому – як раз, для того, щоб усе розповісти, побачити батьків і ще раз відвідати свій дім.

Але ж він тепер навряд чи зміг би жити просто на фермі, на околиці безіменного погосту, й читати книги, що дозволені годами.  

В перші дні, коли Люберт тут застряг, до нього приходила Веа – маленький птах прилітав до нього щоранку. Іноді – голуб, іноді – горобець, іноді – взагалі якась рудоголова бура пташка, назви якої хлопець не знав.

Отже, коли з’являвся птах, Веа входила до його розуму.

«Прикро, що ти не зміг подолати ті пастки в домі м’ясоквітки…» – казала вона.

«Ви його вбили?» – перепитував Люберт.

«Так, але пастки поранили та затримали наших. А Лісінія поспішила… Вона перемогла – розчавила його…»

«Вона – сильна чародійка?»

«Була… Вона не вижила… Він файно підготувався… Знав, що загине… А вона була б найсильнішою!»

«Можна питання? Чому вона так поспішала почати бій?»

«Помста! Він вбив її батька!»

«Батько теж був чародієм?»

«Ні, він був просто гарною людиною. Його звали Руб Гордрід»

Її думка влетіла в його голову наче ковальський молот у лоб.

«І Ніфлахак його вбив?» – він ледве приховував подив.

«Так»

Це було настільки дивно, що Люберт засумнівався, чи дійсно він убив Гордріда.

«Вона провела досліди – знайшла слід, що тягнувся до Білміста…»

Люберт мовчав, не розуміючи, що їй відповісти.

«Про що ти думаєш?» – запитувала Веа.

«Хіба ти не бачиш мої думки?»

«Ні, тільки якщо ти сам їх покажеш»

Люберт відчув полегшення.

Однак, він боявся, що вона може гратися з ним. Він не мав впевненості в тому, що вона не бачить, про що він думає.

«Коли Ніфлахак тримав мене у своєму лігвищі, він бачив-знав усі мої думки…» – обережно згадав Люберт.