Глава 21. Кажанство

Почався Місяць Лазурного Сонця, який кажанці називали Місяцем Блакитного Сонця, Місяцем Блакиті.

У садах навколо Палацу вкрилися соковитою зеленню кущі та дерева з ланкійського півдня, котрі зеленіли лише один місяць на рік – лише зараз. Ті дерева були в різні часи привезені мандрівними мислителями, котрі приходили, як гості, до Кажанства.   

Гостей було багато і зараз. Навіть особливо багато. Сотні дітей та жінок відпочивали в садах – чекали своїх диких чоловіків.

А у головній залі висіли великі знамена, зшиті, як раз, для таких днів.

Герб Кажанства – білий кажан на чорному полі.

Герб Лапасобаки – темний нечіткий слід песячої лапи на білому.

Й поруч – артанський стяг зі знаком орлиного польоту – Орліт.

І прапор із чорним орлом на червоному – герб Керобій, що належав царству Чорнохолмія.   

І Зелений стяг із головою золотого лося з чорними рогами – знак дикингів Дітлоси, королівства Дітей Лосихи.

Й ще Золота вежа на червоногарячому полі – прапор Блуда – маленького дикунського королівства, яке файно сховало свій головний замок від ворогів та друзів. Артанські королі колись намагалися захопити замок Блуд, але не змогли. Й тепер Лапасобаки все ж таки зміг зробити їх «союзниками».

Було й багато тотемів – кожен позначав якийсь маленький дикий народець.     

Гай Милрід, в білому костюмі, блукав просторами палацу – подивлявся, роздивлявся, слухав розмови.

Дикінги та кажанці розмовляли по-своєму, і навколо стояв різномовний гул, в якому найлегше було вичепити й зрозуміти слова, пов’язані з випивкою та здобиччю, якої ще навіть не було.

Воїни з різних племен і земель блукали чудесним палацом, доки їхні ватажки балакали про майбутнє в головній залі.

Гай Милрід теж збирався піти – послухати плани Лапасобаки.

Лише трохи не дійшов – затримався – зацікавився одною з трапезних зал.

Тут було багато манекенів – ілюзія життя.

Але ж ні, він дуже швидко зрозумів, що зала була заповнена муміями.

Люди минулого, пращури господарів, ніби зібралися тут на тиху вечірку. Залишили в залі місце і для мумій майбутнього, та для живих. Як раз, п’яні дикінги розпивали господарське віскі в компанії мертвих. 

Краєм ока Гай помітив, як до нього підійшов рудуватий кучерявий чоловік у чорному плащі, прикрашеному чотирма білими кажанами. Ця накидка була створена з дорогої немісцевої тканини, і Милрід відразу здогадався, що це – їхній голова.

– Тут зібрані мої предки, – кажан казав із сильним акцентом.

– Розумію… – кивнув гість і простягнув руку господарю. – Гай Артамилрід. В Озерному та Ярному краях мене називають – Гай Милрід де Лис.

– Від слова «милоко»? – потиснувши озернику руку, чомусь спитав правитель.

– Навпаки, – посміхнувся Гай. – «Милоко» – від слова «Милрід». Моїй сім’ї належить п’ятсот онагрів, тисяча коней, дві тисячі овець і п’ятдесят тисяч корів. Коли сібістійці п’ють молоко – вони п’ють наше милоко.

– Ви – сім’я купців?

– Ми – сім’я купців, бо торгуємо вовною, м’ясом, милоком і сиром… Ми – сім’я воїнів, бо мій батько і двоє братів загинули в боях проти розбійників і керів, які намагалися захопити наші стада… Ми – сім’я вчених – ми самі створили ідеальні породи корів, найкращі породи коней, кращі барвники для вовняних тканин...

– А я – Уген, кажан ціє землі, – відповів господар і додав. – Ти ніколи не бачив мумій?

– Ніколи не бачив так багато.

– А що ви робите з рідними мертвими?

– Колись, до чуми, заможні сім’ї також збирали весь свій рід поруч. Але чума вбила так багато людей, що це перестали робити. Коли тоді все закінчилося, мертвих спалювали ще кілька місяців поспіль.

– Ми тоді теж спалили всіх своїх. А через роки відновили давні звичаї.

– Наскільки мені відомо, знавці муміфікації, наприклад, в Озерному краї вимерли майже всі, тому що спочатку намагалися зберігати тіла перших, хто помирав від чуми… Вижили лише двоє – вони пішли до Торбада, й там звичай зберігся… А сімозерці зараз найчастіше просто закопують своїх мерців – звичай годів, котрі бояться, що мертві можуть ожити – земля їхній захист… І фермери-озерники теж завжди закопують – вірять, що прийде Зелений Чоловік і оживить усіх мертвих... А ще є такий звичай у Сімозері, Лисі та Торбаді: поставити пам’ятник у саду, та й покласти тіло вмерлого поруч – на красиву плиту – так зробили з Рубом Гордрідом і його донькою Лісінією…

– Хто це?

– Руб – той, на кого Лапасобаки міг би покластися в Сімозері. Але його донька виросла чародійкою й втягнула його в якусь війну… Коли його вбили, ми довго не могли зрозуміти, чия це гра, тому що разом з ним вбили одного з людей Лапасобаки… Але сама Лісінія знайшла слід… магічний слід… що тягнувся до Білміста. Вона дійшла до висновку, що його вбив старий чарівник-одинак. Інші чародії називають їх «м’ясоквітками»… Отже, вона вступила з ним у бій – перемогла його, знищила… Але злість відбила їй обережність, і вона загинула сама…