Глава 20. Він – м’ясоквітка

Шатір дарила насолоду.

Їжа. Вишукана. Різна. Пряна та солодка.

Віскі та вина. Сири й шоколад.

Він їв із пристрастю. Поглинав свіже й нове.

Їжа була його задоволенням, втіленням емоцій та думок.

Якщо б не Шатір, Люберт давно з’їхав би з глузду. Він втрачав час – втрачав свою суть. Дні, місяці та тижні витікали наче пісок між пальцями.

Люберт уже майже три місяці жив у Ніфлахака вдома. То була типова для Білміста кам’яниця: два поверхи та й дерев’яна мансарда. Як і більшість будинків у місті, вона була побудована з сірого каменю. Проте, вона не мала входу з вулиці – Ніфлахак уходив і приходив через люк на даху. Він огородив домівку чарами, що підтримувались зсередини – під впливом магії містяни просто не звертали уваги на цю споруду, бачили та забували.

Жив дивний чарівник на першому поверсі – у кімнаті без вікон, заставленій речами, які тхнули незрозумілою силою, чарами та смертю. Люберт відчував там лише неприємний тиск, та й сам Ніфлахак не любив, коли гість знаходився в його опочивальні.

Ґазда домівки дав йому право жити на мансарді, та, протягом Зеленого Місяця, гість часто вилазив на дах, аби подивитись на місто.

«Біле каміння», насправді, було сірим.

Сірі будинки, сірі скелясті виломи, сірі сходи. Й величезний сірий «Білий міст», котрий з’єднав пустинні береги Вени – там, де вона була мілководною та прозорою.

Сам Білміст виглядав скупченим, обмеженим і зовсім малим. Місто виживало в оточенні тісних стін – так воно нагадувало рундук із древнощами.

Місто не виглядало бідним, проте було таким. І хлопець не бачив тут жодної машини чи дорогої шопи. Навіть скло у вікнах було тут рідкістю. А частина людей взагалі жили під очеретяними дахами.

Люберту подобалось вивчати цей оазис людського життя, котрий сховався у безлюдній місцевості, серед каміння, скель і лисих лісів.   

Однак, коли прийшов Місяць Тополь, сонце тепер нещадно смажило Білміст. Люберт ховався від нього в надрах сирого дому Ніфлахака.

Тут не було води – лише вбиральня з клоакою. А ходити до колодязя, як удома, Люберт не міг, тому що Ніфлахак ніколи не дав би йому свій килим для такого. Та й сам господар ніколи не мився – його дорогий старовинний одяг пахнув життям минулих епох. Але Люберт до такого не звик. Штани, сорочка й жилет хлопця стали сальними, неприємними на дотик. Сальними тепер були і його кучері. А брудне обличчя вкрилося жорсткою щетиною. Навіть шуба втратила нормальний вигляд, забруднилася та й почала рватися по швах. Вона ввібрала в себе сирість цього дому й не змогла перетворитися на добру подобу ковдри. 

Він хотів би піти. Він мав гроші та повернув свою Шатір-Скатертину. І Ніфлахак не тримав його тут. Чарівник, мабуть, узагалі зрадів би, якщо хлопець покинув би його лігвище.

Проте Люберт мав причини залишитись.  На ньому лежав сором за вбивство Руба Гордріда і незнайомця, що прийшов того дня до нього. Люберт став убивцею, котрого, ймовірно, шукали. Шлях від Білміста до погоста, так чи інакше, проходив через Сімозер.

Але головною причиною було те, що Ніфлахак відкрив йому світ чар, учив дивитись на дива, насолоджуватися ними.

Навряд чи хтось назвав би Ніфлахака «файним учителем». Однак він показував Люберту чудеса, що були за границею розумінь ярника з погосту.

Ніфлахак силував розум Люберта входити в голову стерв’ятника, що парить над скелястими долинами й лисими лісами навколо Білміста. Хлопець відчував насолоду вільного польоту, плавав у вітрах. Він пізнав і красу стрімких річкових глибин – чародій давав йому секрети, щоб поринати в розум форелі. 

Але Ніфлахак не давав йому секрети, не вчив керувати чарами, володіти ними.   

Чар узагалі було замало.

І на фоні рідких спалахів знань від Ніфлахака, всі інші дні виглядали настільки ж сіро, як і стіни сусідніх кам’яниць.

Однак Люберт, коли йому було сумно, завжди відразу згадував своє життя на погості: десятки років сидіння вдома й читання про події, котрих ніколи не було. Хлопець нічого не вмів, ніколи не мав дівчини, не бачив майбутнього, заради якого варто було боротися. Він роками просто ніби плив як повалене дерево, підхоплене рікою. І зараз не міг повірити, що став частиною чудесних дивних подій.

Ніфлахак, так чи інакше, знав багато цікавого. Він чимало розказував. Але розповідав настільки ж погано, наскільки й не вмів навчити чомусь дійсно корисному. До того ж, усі розповіді зводилися до одного – чародій часто казав про те, що «будь-яка влада пригнічує, знищує, розоряє». Чарівник у такі миті промовляв пару фактів, потім заспокоювався та й відразу поринав у глибини темних роздумів.

Люберт усе ж таки намагався зачепитися за щось цікаве, запам’ятати це та й обдумати нове несподіване питання.

Особливо хлопцю подобались історії про керів. Від Ніфлахака він дізнався, що слова «керівник» і «керувати» в артанській з’явилися від слова «кер». А словом «пан» звались колись кери-пахарі  та й, пізніше, їхні нащадки – лісові кери.

Ніфлахак розповідав, як триста років тому, коли Артанія вимирала від епідемії, королівський двір покинув Сімозер і вирушив до лісів за Янтарним озером. Вони обіцяли повернутись, але, звісно, ніколи знову не з’явились у Сімозері. Артанські лицарі, до чуми, виснажували своїх людей податками та війнами проти керів. Містян змушували будувати дороги й флот для походів на південь. А фермерів зганяли до Сімозера – будувати палаци та хмарочоси. А потім таке гарне місце артанської влади зайняли годи, котрі створили бога Ула, що досі харчується розумними істотами, даючи годам за це сталь і вугілля.