Глава 19. Любов серед руїн

Глиб де Сімозер часто блукав вздовж озера Сумар.

Протягом спекотних днів, учений ходив стежинами, та малював мапу керських древнощів, фотографії котрих давно вже висіли на стінах його квартири.

Його голі гомілки вкрилися безміром подряпин. Короткі світлі штанці розцвіли плямами отрут хижих квітів. Відкриті чіаланкійські сандалії ледве закривали ноги від гострих гілок і колючок. А шкіряна куртка, одягнена на оголений торс, ледве прикривала червоні опіки, в яких сонце намагалося намалювати само себе.

Глиб звик до такого, і не звертав уваги.

Лише час-від-часу він поправляв свій трикутний капелюх, який намагалася зірвати чергова гілка, ніби вона хотіла показати іншим, наскільки світлим від сонця стало його довге гарне волосся, що зимою завжди зберігало глибокий темно-каштановий колір.

До кінця Місяця Тополь залишалось лише тринадцять днів.

Попереду було ще багато роботи.

Сумар-порт до чуми являв собою багатий град. Але хвороба розорила його, і ті хто вижив пішли до Сімозера.

Тепер порт на озері Сумар став частиною свого сусіда та й ніколи не відновився. Населені домівки, ланцюжком, тягнулися лише вздовж головної дороги, яка упиралася у кілька живих кварталів навколо озерної гавані. А все, що навколо, було лише лабіринтом старих епох.  

Вулиці сімозерських околиць тихо вливалися в хащовиті руїни домів та палаців. З розтрощених храмів росли дерева-баштеці та дуби. Хижі рослини, попережники й лежухи, зачаїлися в арках забутих воріт. А найстаріші райдужні дерева ще пам’ятали часи, коли тут усе було керським.

Колись це місто заснували саме кери.

Вони століттями тягнули сюди гарні брили з берегів Мармурового озера. Й створили багато скульптур, котрі ховалися зараз серед абрикосів і бузку: рогаті вухасті жінки в коротких хітонах, їхні войовничі чоловіки з махайрами та скімітарами, й воїни в обладунках і шоломах, і висушені «безсмертні», й сумні діти, чиї великі очі наче бачили трагедію керського фіналу.

Деінде з землі росли величезні мармурові долоні, а широкі сходи, загортаючись, різко здіймалися  просто в повітря, ніби були шляхом у небо. 

Глиб де Сімозер, багато днів поспіль, ходив так, щоб охопити всі місця древнього Сумар-порта. В кінці, він завжди завершував похід керським човновим причалом, від якого залишились два ламассу – величезні крилаті леви з керськими обличчями. Кожний – шість людських зростів заввишки.

Зліва від них – дещо зламане, незрозуміле.

Праворуч – дивний образ: невисокі люди, схожі на годів, яких годує керська жінка з маленькими ріжками й довгим кучерявим волоссям.

Тут, серед невисоких пагорбів і верб, було затишно і мирно. Та озерні води золотилися сонячним світлоспадом.  

– Чудова погода… – то був жіночий голос.

Тільки зараз Глиб побачив дівчину, що стояла між обома ламассу. Здається, її там не було ще мить тому.

– Дякую! – чомусь машинально відповів вчений.

– За що? – запитала вона й грайливо посміхнулась.

– Так… Це не то, що я повинен був відповісти, – сказав та розсміявся розгублений Глиб.

– Ти мене не пам’ятаєш? – сказала вона та підійшла ще ближче.

Він із задоволенням роздивлявся її ідеально окреслене обличчя й  зачепився поглядом за її красиві, пронизливі, виразні очі, схожі на непостійну воду великих озер. І вона, на мить, повернулася у бік древніх керських сходів, ніби для того, щоби він оцінив її благородний профіль з горбинкою.

То був його улюблений тип жінок. Можливо, він міг би не запам’ятати її у натовпі. Але він точно тримав би такий образ в голові, якщо б зустрівся з нею так близько.  

– Університет Гордуби… Ти там, пан Глиб де Сімозер, розповідав про Бескінліс і тих створінь, що змінені чарами… Про монстрів… – вона розмовляла з помітним акцентом, властивим ярникам із заходу континенту.                

– Мій сором! – розгублено посміхнувся Глиб.

– Якщо чесно, я сиділа там далеко та й непомітно, – вона хитро посміхнулася у відповідь. – Мене звати Ліл Мілрід, – вона простягла йому руку.

– Твій батько, мабуть, Гай Милрід де Лис, – потиснувши її ручку, спробував вгадати Глиб.

– Ні, – вона розсміялася. – Ми навіть не родичі. Він – Ми-и-и-лрід. А я – Мі-і-і-лрід. Мі прадід був кажанцем. «Міл» – це «мисливець» кажанською… Але я теж, як і Милрід – «лисянка». Мій батько, Принцип Мілрід, переїхав туди з Торбаду.

– Мер погосту? Ехе-ж-ехе-х! А я думав, він – «Милрід», – зі сміхом сказав Глиб.

– Якщо б ти знав Милрідів краще, то не переплутав би. Гай Милрід часто хоче, аби друзі називали його «Артамилрід».

Ліл задумалась. Вона хотіла щось сказати, чи хотіла дочекатися, що скаже він.

Сонце стояло в зеніті – жарке проміння залило сумарські руїни. Таємничі колони отримали легку рожевість, а статуї керів стали яскраво білими. Та й лише ламассу, непохитні, величезні, зберегли свою сірість. А рожеве світло просто гралося між ними.

Зараз, у такі миті, Глиб де Сімозер любувався своєю новою знайомою. В якісь миті вона була трохи сумною, в інші – на її прекрасному обличчі грала хитринка. Сонце лише підкреслювало мінливість Ліл. Її волосся, високо зібране на голові, нагадувало колір шоколаду, який меркуріанці привозили з далеких островів Беззим’я. А біла дівоча шкіра й ротик в миті найяскравішого сяйва збіглися ніжними кольорами легких тістечок. Ліл, водночас, виглядала витончено та апетитно. Глиб навіть відчув, як стрімко його рот наповнюється слиною. Він згадав керів-людожерів, і йому стало смішно – він мимоволі посміхнувся.