Глава 18. Сібістолм-і-Гомед

Місяць Трав, відомий в Сімозері як «Зелений Місяць», давно минув. Але повітря все ще зберігало весняну ніжність.

Йшов Місяць Тополь.

То була середина місяця, і на небі стояли повні Лурес і Налір – Лу-На. Їхнє м’яке примарне світло затопило озерний град.

У такі години місто завжди мовчало, ніби чекало момент темної відвертості.

Ніжний тополиний пух, ніби сніг, рясно вкрив бруковані цеглою вулиці. Він сяяв в осанні небесних світил, і вітер малював свої узори на пуху – іноді в них можна було вгадати ледь помітні кроки демонів і примар.    

Наближалася ніч, і люди залишали таверни, закривали шопи та поспішали додому.

В такі години Сімозер нагадував Старміст. Але багате місто могло боротися проти своїх страхів. Чужа присутність була неприємною, але ж такою легкою. І люди відчували її лише десь на границі розуму й фантазій. Вона лоскотала нерви та сни тих, хто ховався від фантомів за цегляними стінами своїх домівок і квартир.

Особливо чутливо відчували це годи, хоч вони і ховали страхи від озерників. Однак, вони не могли сховати свою сутність від самих себе.  

У «будівлі під золотим кігтем»  володар міст, мостів і земель Сібісто-і-Гомет читав звіти міських шпигунів, коли до зали увійшов намісник семи озер і Сімозера.

– Володар, там внизу намісник Дальнього Унтару…

– Він може підійти до мене…

– Він хоче відмовитись від свого права… – намісник спробував заглянути в очі володаря, однак той не підіймав свій погляд від паперів. – В Унтарі об’єдналися п’ять найсильніших керських махал – «П’ятимахалля». Вони атакували наш Дар-де-даєш і взяли його! Вони били нас чарами!

– А намісник?

– Там було ще дев’ять наших хлопців, і всі потрапили в лапи керів. А він втік на повітряній кулі!

– Дар-де-даєш не найкраще місце для столиці такої великої землі як весь Дальній Унтар. Тому нехай він повернеться у Міствунтар – зробимо погост столицею…

– Тобто до тебе ще не надійшли звіти зі сходу? Реккени та кери розорили заселені області Унтара й штурмували погост. Намісник рік і доріг встиг перекинути туди бойовий загін, проте вижили лише троє наших хлопців – кери якось вдарили нас чарами з тилу…

– Можемо кинути лицарів з неба – легко заберемо Міствунтар назад, – не дивлячись на намісника, сказав володар.

– Кери не залишились там, а розтіклися по наших східним землях… – намісник додав. – Зараз через схід Озерного краю йде колона – три тисячі біженців – ті, хто втік від керів…

– Треба зупинити їх на підході до Сімозера – зробити для них табір десь подалі від дороги. Потім треба поділити їх: дві тисячі – далі на захід, тисячу – Улу на прокорм.

– Правильна думка, – погодився намісник. – Ти думаєш як треба, володар. Я підкажу тобі: треба відібрати тисячу старих і нікчемних, хворих… Та тих, хто нічого не вміє, окрім землеробства.

– Хіба Ул не воліє дітей та молодих, що повні життям?

– Ул полюбляє страх, а діти часто не бояться смерті, не розуміють її. Та молоді люди теж легше йдуть на смерть… З віком люди закохуються в життя, прив’язуються до найпростіших радощів і звикають проживати кожний новий день… Бачив би ти, володар, як не хочуть розлучатися із життям ті кери, що ніби то «безсмертні» і живуть тисячі років. Як вони ридають перед піччю! Навіть ті, що вже не можуть розмовляти – тихо виють так, що відчуваєш їхній страх наче свій власний…

– Добре. Їхнім родичам скажемо, що «стареньким краще в доброму притулку». Скажем, що туди відправляють «всіх, хто багато працював», – погодився Грах. – А ті дві тисячі ми поділимо так: тисячу – в Тур, тисячу – в Лис.

– Однак це ж просто погост, – здивувався намісник.

– Вже ні – буде привід зробити Лис «містом». Воно буде нашим, і ми тепер будемо «Сібістол». А люди Гомет теж отримають свій шмат: я об’єднаю погост Дубліс з містом Туром – буде місто «Дублістур». Тут нема небезпеки, тому що Тур майже не має зв’язку з Межлісом і Гордубою.

– Володар, ти повинен роз’яснити мені – навіщо такі складнощі?

– Ми станемо більшими, та буде нова держава: Сіблисто-і-Гомед.

– Володар… Ех-хе… – намісник нервово розсміявся. – Ми втратили Унтар! Володар! Колись тих Грахів, які не йшли завойовними війнами, вважали «зламаними коронами»… А втратити Унтар… Нашу батьківщину! Це неслава, яку важко уявити.

– Чому ти кажеш, що ми «втратили»? Хіба я викреслив Унтар з числа наших земель? Хіба ми відмовились від прав на ці землі?

– Слухи йдуть швидко – всі озерники, ярники, бродники, дикінги, артани – всі вони дізнаються, що кери нас розгромили, а наш намісник зганьбився.

– І що ти хочеш?

– Для початку, розібратися, що робити з намісником Унтару…

– Для початку, ми зробимо Міствунтар «містом». Ми будемо Сібістолм! І це красиво ознаменує нашу вічну владу над Унтаром.

– Але Міствунтар нам зараз навіть не належить, – здивовано дивлячись на володаря, обережно помітив намісник.

– Де це написано?