Глава 17. Ми їх закопуємо

Селище накрив буревій лайки, прокльонів та погроз.  

Джейран прокинулась першою та не стала будити сестер, що так солодко спали.

Вона швидко одяглася, і трохи вилізла з їхньої дерев’яної кліті, зависла вниз головою, щоби подивитись, що там коїться.

Але дівчина не втрималась і полетіла з високої хатинки прямо на траву.

Джейран мало не зламала шию, ще й ударилась головою, хоч і трава пом’якшила вдар. Проте, вона не розгубилась і відразу піднялася на ноги.

Кір Однобокий, голова загону, з цікавістю дивився на дівчину, що на його очах впала з дерева. Хвилину тому місцеві старики сказали, що тут нема незаміжніх жінок.

– Ти тут одна така? – спитав Кір.

– Тобто як? – перепитала розгублена Джейран.

Вона стояла поруч із дрібкою найстарших жителів селища.

Проти них – десять вершників, захищених сталлю. А той, хто звернувся до Джейран, носив чорні обладунки з металу, який вона ніколи не бачила.

– Кажи, ти тут єдина дівчина? – спитав Кір.

Однобокий помітив, що фермери розгубились.

Тепер він з інтересом роздивлявся дівчину: засмагла, світлоока, з волоссям кольору меду, з милим і вродливим обличчям. Вона була одягнена лише в легкий керський хітон, і вершники бачили її гарні м’язи, приховані під ніжною шкірою.

– Чого мовчиш? – тиснув Однобокий.

– В мене є сестри і подруга… – Джейран не розуміла, чому чужинець таке питає.

– Ми їх заберемо, – Кір звернувся до стариків.

– Вони велетня не чіпали, – сказав один з місцевих.

– Хіба ви не спільнота? Хіба ви тут не родичі один-іншому? – розлютився один з вершників.

– Ми всі тут родичі, – погодився сивий фермер.

– Хто вбив нашого друга?

– Велетня ніхто тут не вбивав. Ми ж тобі вже все розказали…

Фермерам було важко переконати чужинців у своїй невинності. Бо волто загинув від ран, що звісно нанесли йому реккени чи кери, але вершники, що прийшли сюди в пошуках друга, знайшли в храмі Зеленого Чоловіка відрубану голову та розібране на частини велетенське тіло.

– Це Вілан зробив. Він зібрався продати голову вченим, а тіло…

– Вона його родичка? – спитав Кір, вказавши на Джейран.

– Чотириюрідна…

– Тоді ми заберем її та її сестер, – твердо сказав Однобокий.

Кір добре розумів, що ці перелякані йолупи з дерев навряд чи могли вбити Дубата. Але вони поступили з ним як з твариною, яку вирощували заради м’яса. Для цих фермерів велетень був лише якимось корисним звіром.

– Що вам від нас треба?! – це кричала мати Джейран, що вилізла зі своєї кліті.

– Нічого, – відповів Кір. – Тепер це наші дружини!

Двоє вершників злізли з коней та полізли по сходах.

Джейран розгубилася, вона не могла рухатись – тіло стало важким і ніби чужим. А в ухах стояв гул власного серця. Цей водоспад страху відділив її від реальності, в якій чужинці витягли її сестер з домівки, наче якесь майно.

– Не чіпай! – назустріч воїнам вибігла Каріока.

Дівчина намагалася штовхнути одного з них, але сама впала на землю.

– Вона теж їхня родичка? – спитав Кір, звернувшись до стариків. – Я так гадаю, відповідь очевидна… – він жестом дозволив одному зі своїх воїнів схопити Каріоку.

А сам Однобокий несподівано під’їхав до Джейран, підхопив її та посадив на сідло перед собою.

– Ти ще подякуєш… І вони теж… – шепотів Однобокий. – П’ятимахалля об’єдналося… Зі сходу ідуть кери – вбивають унтарських фермерів… спалюють ваші селища… Скоро будуть тут…

Джейран не знала, що відповісти. Минули лічені хвилини, і вершники встигли забрати голову свого велетня з храму Зеленого Чоловіка.

– Біжіть, поселенці! – гучно промовив Кір перед тим, як вони пішли. – Сюди йдуть кери! Всі п’ять унтарських махал! Вам ніхто не допоможе!

З цими словами вершники покинули селище.

Кілька десятків фермерів дивилися їм услід: старики і діти, світлі і темні, фермери і бортники, жінки в керських лляних хітонах і чоловіки в клітчатих штанах. Мабуть, вони не вірили в правдивість слів тих, хто забрав їхніх дівчат.

Але самі вершники знали правду і поспішали на південь.

Вони пройшли милю чи дві, коли їм назустріч під’їхав чоловік у шкіряному панцирі, вкритому рельєфами якогось дорогоцінного металу, і в такому ж вишуканому легкому шоломі.     

То був розвідник, який розказував про те, що в Міствунтарі зійшлося багато годів з револьверами та рушницями – вони зустрічали зі східного берегу потік тих, хто вижив. Проте, годи не пускали біженців далі на захід, тому погост швидко переповнився людьми. До того ж, годи не стояли на місці, а час-від-часу розбивалися на маленькі загоні, які постійно від’їжджали та поверталися.