Глава 15. Монтел де Явір

– Що це?

– Брєдовий чай.

– Зранку?  

– Що з ранку?

– Пропонуєш, щоб я пив маячний чай зранку?

– Допомагає нестандартно дивитись на світ, на себе і проблеми…

Монтел мовчки подивився слузі в очі. «Ні» – він всадив думку прямо у мозок цьому напівкеру.

І слуга обережно відсунув чашку з маячним чаєм у бік.

– А краби? Крабів будете? – це було риторичне питання.

Слуга поставив їжу на дерев’яний стіл, зроблений у вигляді розкритої долоні, що росте з підлоги – крабове м’ясо, ніжні круасани і тарілка з вареними яйцями морських птахів. Долонь-бог Сірпін ніби була створена для цього.    

– Ви, вочевидь, чомусь вважаєте, що я – слуга? Я так розумію… – сказав напівкер.

Монтел мовчки їв і не зволив відповісти навіть мислею.

– Я служу анху. І, звісно, мій статус не такий високий як…

– Пробач, – сказав Монтел, милуючись океаном.

– Що?

– Пробач… якщо прийняв тебе… за «слугу», – Монтел все ще їв, і розмовляв повільно.

– Ні-ні, – посміхнувся анхоносець. – Я про інше: ви можете запитувати мене про будь-що. Відповідати – моя робота.

– Питання, що стосуються моєї… м-м-м… «природи»?

– Так, – напівкер зрадів цій відповіді та й ледве приховував радість.

– Але ви знаєте не більше, ніж я, – посміхнувся Монтел.

– Однак наші підходи можуть дуже відрізнятись.   

– Я запитаю інше: ви всі незадоволені мною?

– Нам хотілося, щоб ви перестали себе вбивати.

– Я тестую отрути… я пишу книгу про бойові отрути… вмерти вночі… щоб ожити на світанку… Хіба це не сон? – він зробив паузу, замислився, загадався. – До речі, я не вчений, тому мої дослідження не завжди є чимось зрозуміло-корисним… Але я заказав наукову допомогу одного сімозерського знавця… Таким чином… е-хе-їх… скоро мені не потрібно буде вмирати, – казав він крізь сміх.

– Ваше «безсмертя» не схоже ні на що, про що ми мали б знати.

– «Мали б знати»? Вивчайте мене! – з усмішкою сказав Монтел. – Колись я так вчився ковтати шпаги… сам без… вчителів… і часто помирав… І це було значно неприємніше, аніж отрути.

– Хтозна, може кожна ваша смерть змінює світ…

– Це звучить як комплімент, – Монтел ледве не розсміявся.

– Наша світобудова нам невідома…

– Будь-яку дурість можна виправдати такими словами…

– І все ж таки я попросив би вас не вбивати себе.

– Я даю слово не вбивати себе, доки я живу тут, – після короткої паузи відповів Монтел.

Анхоносець ввічливо поклонився. На більше він і не розраховував. 

Вони розмовляли артанською, проте акцент Монтела виглядав старомодно, дивно, екзотично.

Якщо б дехто чужий побачив би їхню бесіду, він чи вона побачив би ще, як кудрявий напівкер з ріжками звертався до гостя ніби до года, на «ви». Проте гість не був годом.

На терасі, складеній з відточених океаном кам’яних плит, сидів широкоплечий скуластий чоловік. Незнайомець ніколи не вгадав би, де його плем’я та дім. Монтел гладко голив обличчя, як більшість ланкійців. А його чорне волосся було коротко підстрижено, як у дикінга. Він носив  чіаланкіські сандалії, та їхній широкий капелюх і плащ, а під плащем – лише легка меркуріанська туніка, підперезана анебуранським кушаком. На плащі – керська фібула.   А на лівій половині обличчя – бойовий шрам, довгий, від лоба і нижче, отриманий в ті часи, коли Монтела можна було поранити.

Він був усім і нічим.

Ким він тільки не був: найманець, пірат, мисливець за монстрами, оратор, кінооператор, художник і винахідник. Йому ніхто не вірив, коли він називав себе «Монтел де Явір», бо місто Явір давно вмерло для людей. Але саме там він прославився вперше.

Монтел пам’ятав часи до годів, і йому ніхто не вірив, що він може жити так довго. Тоді він убивав себе, оживав, і люди починали вірувати в його слова.

Лише тут ніхто не вважав, що він – брехун чи божевільний.

Кам’яниця анхоносців сховалася в кількох милях від погосту Дубліс, що стояв недалеко від міста Тур – лише десять миль на північ.

Двоповерхова садиба, складена з масивного рожевого каміння, прикрашена масивними раковинами, сховалася серед безлюдних пагорбів океанського узбережжя. Її гострі арки виходили на численні доріжки – лабіринт хаосу мислі. А вибілений мезанін відсвічував жаринки сонця. І все це пропахло океаном.           

– Вам подобається дивитись на океан, – анхоносець перервав його роздуми.

– Так, – не дивлячись на нього, відповів Монтел.

– Ви можете жити тут, скільки Вам потрібно…

– Щоб я не вбивав себе? – посміхнувся пан де Явір.

Напівкер відповів дружелюбним смішком.