Глава 14. Ми були колись такими

Йшов Місяць Перших Квітів, який унтарці завжди називали «Місяцем Дитячих Могил». Фермери копали м’яку землю та ховали тих, хто не пережив зиму.

І весна набирала силу.

Сніжне покривало зійшло з ланів і лісів, оголивши мільйони озимих квітів. Гієні, красавки, первоцвіти – вони стояли ніжні та відкриті. 

Потім був Місяць Літунів, який озерники називали Місяцем Повітряних Зміїв.

Дерева вкрилися набухлими бруньками, а на пагорбах виросли соковиті м’ясоквітки.

Дні теплішали.

Як і жителі Ярного та Озерного країв, унтарці відправляли в небо сотні паперових зміїв.

А потім почався Місяць Полів, місяць посіву.

І плуги зорали землю. Люди сіяли пшеницю, бюзу та томати.  

Жителі Озерного краю називали ці тижні «Місяцем Сакури». Вони давали життя ніжному безплідному дереву, аби милуватися його тендітною красою. А ярники, заради того ж, ішли зі своїх домів шукати дикі сакури.

Швидко плинули ті дні, як і завжди.  

А за ними прийшов Місяць Трав, і луки обросли по пояс різнотрав’ям. А на стежках, один-за-іншим, виростали тюльпани.

Озерники називали цю пору Місяцем Зеленого Спокою, чи просто Зеленим Місяцем. Йшли тижні відродження та розквіту.

Ріка пульсувала,  і хащі вздовж Ласки сяяли життям, яке не завжди могли побачити людські очі.

На деревах миготіли невловимі руді виблиски – спини білок.

А молодий кабан ніжився на мілководді, серед очерету, разом зі своєю рясною родиною.

Там же відпочивали дружні сім’ї видр, об’єднанні любов’ю.

Їх, як і всіх, манила вода. Вона сяяла, золотілася, спокушала.

На берег, з темряви хащів, один за одним вилазили мохнаті вухачі, пищали, давали один-одному жолуді.

Всі створіння насолоджувались райськими днями весни. 

Хтось повільно наїдався.

Хтось шукав свою любов.

А хтось спокійно спав, тому що раніше місяцями ховався від хижих.  

І не відпочивали лише шубіни, в головах котрих мерехтіли гожі, майже людські, мізки. Шубіни теж чули дивну невловну мелодію, що блукала лісами і полями. Ця мелодія несла в собі шлейф чар, який лякав їх.

Але в якийсь момент дивну мелодію тиші розвіяла пісня людей.

Чотири дівчини йшли стежинкою. Їхні голоси розліталися над рікою як незримі невловимі птахи:              

Біла купина. 

Росте як дитина.

І хоче вона подивитись на світ.

Ми йдем по стежині.

Нас веде доля.

Нас веде воля світлих богів.

І світла людина.

Чекає на сина.

І  хоче, щоб він повернувся, одсвіт.

А він на чужині.

Живе десь у болі.

Бо така доля – сам себе вів. 

Мертва купина.

Зникла людина.

Так тане артанський наш рід.

– Остання – лагодить човен, – несподівано сказала дівчина, чиї очі і волосся були кольору унтарського каштану. 

Вони перервали свою пісню.

– А хто остання? – перепитала інша.

– Ти! – найсильніша з них грайливо штовхнула сестру, і та впала у траву.

Дівчини побігли, ледве тримаючи кошики зі здобиччю.                 

– Джейран! Джейра-ан! – кричала та, що впала, а потім швидко схопилася на ноги. –  Джейран, я тебе не пробачу!            

– Все одно, на веслах –  завжди я! –  найсильніша зупинилась відповісти, а потім побігла далі.  

Їх чекало приховане кубло, затишне і рідне. Квола маленька споруда з дерев’яних дошок, прикрита очеретяним дахом. 

Тут дівчата рахували, розбирали врожай маячної купини, листя якої потім купували купці з Сібісто. Озерники робили з нього «брєдовий чай» – напій здатний наповнити кожну кімнату та життя химерними образами, сміхом і жахом.

Кожна маячна купина завжди ховалася серед білих кущів. Кожна була темною, з красивими ягодами. Саме в цих ягодах таїлася небезпека. Розумні істоти часто оманювалися спокусою смачних соковитих плодів, і залишались жити серед кущів. Маячна купина дозволяла їсти свої ягоди – так людина поступово втрачала волю і розум. Отже, персона, що колись мала цілі, думки та пам’ять, перетворювалась на безглуздого захисника маячної купини. Ці безумні раби купин нападали на кожне створіння, що спробувало зайти вглиб заростей білих кущів.

Дівчата знали про це. Вони шукали купину лише на островах – де не міг з’явитись та й так огидно оселитися шубін чи взагалі людина, що не знала би таких простих правил життя. Але ж дівчата були добре обізнані – вони знищували спокусливі ягоди і збирали цінне листя.