Глава 13. Ніфлахак

М’який сон без снів. Забуття, якого ніби не було.

Південний ніжний вітер.

Пухнастий білий сніг.

І сонце, що дарує.

І в такі миті хочеться насолоджуватися ранком і лежати.

Але Люберт розпластався посеред вулиці.

Він відкрив очі і побачив поруч чорне обвуглене тіло того, хто намагався його вбити.  

Нещодавні пригоди спливали в пам’яті наче сценки зі скрині з трубадурами. Це все здавалося дивним і жахливим.

Дивувало і те, що повз двох тіл, живого і мертвого, спокійно проїхали дві парові машини і два вози. Вони робили вигляд, що нічого не помічають. А рідкі перехожі просто проходили це місце хутчіше.  

Люберт підійнявся та й підняв сумку з Гризта та свою Шатір.

Він оглядівся: майже половина будинків були дерев’яними, але Любчик ніколи не бачив жодної дерев’яної споруди в Сімозері. До того ж, деякі домівки тут виглядали покинутими. А за кілька кварталів від нього височіли височенні витончені вежі.

Це був точно не Сімозер.  

Озираючись, хлопець намагався зрозуміти, як він тут взагалі опинився.

І погляд зачепився за силует у вікні другого поверху. Хтось там стояв. Чоловік чи жінка – старенька фігура.

Та особа жестом покликала Люберта до себе.         

Один. В дивному місці. Він не мав вибору.

Хлопець перейшов дорогу та й постукав у двері, але їх не заперли – все відкрилось після першого дотику.

Люберт зайшов.

Цей будинок виглядав зовсім покинутим и розграбованим – не раз, і не рік тому.

Доки він розглядався навколо, на старих сходах з’явився той самий незнайомець та покликав нагору.

– Бачив твій бій… – сказав дряхлий чоловік.

– Бій? – перепитав Люберт і відразу почав виправдовуватись. – То був не бій. Я навіть не розумів, що коїться.

– То був справжній бій чоловічка, що знайшов у собі кебету до чар… Чого ти смієшся? Тобі подобається? Гордий?

– Вибач, пан! Я просто здивований! Вчора… То ж було вчора?

– Вчора на заході сонця.

– Та сила, якщо то є чари, вчора вбила двох людей.

– Коли я «відкрився» як чародій, зграя дикінгів, що схопили мене – всі збожеволіли та й перебили один-одного… Я теж мало не збожеволів… Я взагалі був дитиною…

– Моя голова народжує багато питань… Хотілося б тебе розпитати…  Я бачу – ти знаєш! – хлопець додав. – До речі, мене звати Люберт.

– Ніфлахак, – старенький незнайомець ткнув себе пальцем у серце.

Люберт із цікавістю розглядував співрозмовника. То був дуже сутулий та худий чоловік. Його одяг нагадував вбрання Руба Гордріда: вкритий багатими візерунками довгий каптан, розшитий пояс, а на голові – настільки ж рясний рушник.

– Дивне ім’я… – сказав хлопець.

– Керське.

– Ти кер?

Чоловік мав звичайні риси та людські вуха, але під рушником могли ховатися ріжки.

– Ні, – відразу відрізав Ніфлахак. – Просто ім’я керське… Тебе ж не дивує слово «хліб»… Ти що, їси «керській» хліб? Бо слово керське – йде від керського «хала» – жити. «Хліб» – «ділитися життям»… А «халіф»? «Той, хто об’єднує живих»! І таких слів багато!

Люберт мовчки кивнув.

– Підеш зі мною?

– Навіщо? – здивувався Люберт.

– А куди ти підеш?

– Що це за вулиця? Це же не Сімозер?

– Старміст-на-Вені, – якось дуже урочисто відповів Ніфлахак.

– Я чув: тут демони живуть… – промовив хлопець.

– Чув чи бачив?

– Я прийшов сюди з Сімозеру… – сказав Люберт і замислився.

– А демонів нема в Сімозері? Ото ж бо! Йдуть з вітрами на південь – до Озерного краю… –  співрозмовник несподівано запитав. – Ти там когось убив?

– Людину… Руб Гордрід…

– У-у-у-у! Сподіваюсь, ти розумієш, що назад тобі не можна? 

– Так, я вийшов з дому Гордрідів.

– Добре! Ти дав мені відповідь, яку я шукав… Справа в тому, що я вже місяць слідкую за цим переходом. Вони ходять туди-сюди, туди-сюди… Але, ось дивує, що за тобою вийшов один з тих, хто каже: «Артан-Волто».

– А хто це?

– Клан Лапасобаки. Видають себе за нащадків артанійських королів. Проте, пристойно кажучи, вони – узурпатори… самозванці… Полетіли зі мною в Білміст!

– Яка тобі вигода, пан? – прямо запитав Люберт.

– Ще не знаю, – не роздумуючи, відповів Ніфлахак.

Співрозмовник Любчика створював враження малоприємної людини. Проте хлопець не мав якогось ще вибору.