Глава 12. Її звати Шатір

Закінчувався Місяць Бурь, і сніг на вулицях Сімозера доживав свої останні дні.

Подекуди, на границі зору, очі бачили  неясні ілюзійні фігури. Демони. Створіння демонів.

Але озерники знали, що скоро таке забудеться, наче тяжкі неприємні сни.            

На вулицях було ще мало людей, проте рідкі перехожі уже ходили без страху.

Люберт також ішов розслабленим, занурившись у свої роздуми.

Він ще не звик до Сімозера – багато дивного він тут знайшов.

Поміж озерників він не раз бачив чоловіків та жінок, що були на дві голові вище звичайних людей, і нікого це не дивувало.  

Озерники ще й дивно говорили. Казали «милоко» замість «молоко» – тому що «воно миле». Замість слова «маячня» – слово «брєд», тому що «брєд».

Вони були мрійниками та ненажерами навіть у порівнянні з ярниками.

Вони не казали «ненавиджу».

І тепер у голові Люберта спливали десятки таких дрібниць.

Так, у роздумах, він вийшов на Ярмаркову площу.

Витончені цегляні будівлі, прикрашені деталями кольору крему – серед цих споруд Люберт ледь не відразу знайшов будинок з годинником.

Хлопець перебіг площу, звиваючись між карет і машин.

Він зайшов до крамниці, затопленої гарними товарами, що чекали своїх господарів.

– Нехай всі боги дарують світло! – Люберт привітав продавця.

– Вітаю, покупець!

– Сьогодні останній день Місяця Бурь...

– Та-ак… Нехай темні дні підуть геть… – з сумнівом відповів немолодий робітник, не розуміючи, чого хоче гість.

– Мені сказали, що Руб Гордрід сьогодні буде весь день у своїх апартаментах.

– Він тебе чекає?

– Так-так… – Люберт показав свою жахливу сумку з обличчям Гризта де Гордуби. – Мене направив Глиб де Сімозер.

– Ну-у-у… Артан?

– Ярник, – кивнув Люберт. – Ярра!

– Тобто?

– Господар будинку, там де я живу, каже: «всі сібістійці – артани».

– Я не знаю… Мені казали, що прийде людина і скаже: «Артан». А я повинен відповісти – «Волто»… Добре… Йди наверх...

Продавець указав на вузькі сходи, що сховались у дальньому закутці торгівельної зали.

Люберт поклонився та пішов туди, і наверх.

Тісні сходи вивели його до невеликої зали з величезними різьбленими дверима, створеними з райдужного дерева.

Погляд відразу знайшов невеликий вбудований гонг – хлопець двічі вдарив.

Дуже скоро всередині щось клацнуло, ніби господар уже чекав гостя.

Відкрилось невелике віконце, і за витонченою дерев’яною решіткою Люберт побачив уважні блакитно-карі очі під густими темними бровами. 

– Вітаю, ґазда! – промовив гість.

– Хіба таке ти повинен сказати?

– Нехай боги дарують тобі Все, господар! – промовив Люберт після паузи.

– Хлопче, ти не той, на кого я чекав, – зітхнув хазяїн.

– Але…

– Ти сказав би «Артан» – я повинен був сказати «Волто»… – ґазда замислився. – Добре… Ти шукав мене?

– Ти, господар, Руб Гордрід? Так? – гість відразу додав. – Мене направив до тебе Глиб де Сімозер…

– Щось важливе?

– Дуже, – Люберт випалив неправду.

Щось м’яко клацнуло, і двері почали свій шлях. Вони розкрилися з протяжним «м-і-я-я-у-у». 

Співучі двері – файна річ.

«Мья-я-у-у».

Люберт задивився наліво – на красиві металеві сходи, що вели нагору. Але Руб відразу ж його відволік та жестом покликав направо – до величезної зали з богами, схожої на храм. Гордрід хотів поговорити тут – серед ідолів і поруч із дверми.

– Кажи, що тебе привело до мене, – сказав Руб Гордрід.

Господар дому виглядав як герой книг про те, чого не було: довгий просторовий одяг, вишитий золотом, файний кушак з такої ж тканини, та й ще один пояс з оріхалькових квадратиків, на якому висів довгий стародавній меч у давнезному футлярі.

– Мені сказали, що для тебе, пан, це – важливо… – Люберт простягнув сумку.

Гордрід обережно взяв її в руки – дивився на неї як на дещо найдивовижніше.

– Мені сказали, що це – останки Гризта де Гордуби, – рішуче пояснив Люберт.

– Так, це – Гризт, – погодився Руб. – Але це не зовсім «останки»… – він ледве не розсміявся. – Де ти його знайшов?

– Жебрак… людина якась дуже бідна… у такий спосіб зі мною за насіння м’ясоквітки розплатилися…

– Жебрак? Яка іронія долі! Гризт, так би мовити, «дуже сильно зневажав бідних»… Та й занадто любив розкіш… – Руб роздивлявся сумку з різних боків. – Дуже іронічно…