Глава 11. Діти Привидів, або Я хочу поговорити з твоїм батьком

Мла.

Темне небо.

Брудній сніг.

Сутемрява пульсувала наче стукіт серця.

А вони в ній причаїлись.

Вони дивились і чекали. І ворог навіть не слухав їхній шепіт.    

Вони дивились на свою здобич ще засвітла, вдень: ті, хто прийшов на їхню землю, були всі високі, плечисті, з добрими цілими зубами. Напевно, ті люди любили Життя. Деякі з  них були в гарних обладунках. Деякі – на соковитих конях. Але зараз всі чужинці мали тільки вразливість. В сутінках вони залишалися прибульцями.   

А Діти Привидів жили в цій струменливій пітьмі як риби, що плавають у чорних глибинах чистих потоків.

Діти Привидів не боялися смерті, тому що вона була їхньою цариною. І зараз їм хотілося лише одного – зламати подорожан.

Лише двадцять воїнів, троє з яких – вершники.

Люди не були готові і зрозуміли, що коїться, лише тоді, коли в них полетів дощ із дротиків, стріл, ножів та свинцевих куль. Іржаві давнезні аркебузи гриміли ніби розлючене небо.

– Диикінгиии!

– Дикінги! – кричали відразу ж декілька воїнів.  

На стежину, темною хвилею, вийшли чотири десятки диких. Вони всі були схожі друг на друга: закутані в темний вовняний одяг, довгобороді, з коротко стриженим волоссям. Деінде мелькали косматі голови їхніх жінок, які теж вийшли сюди як воїни.  

Дикінги добре билися. Вони хотіли виділити найслабших ворогів та й  розправитися з ними в першу чергу.

І доля посміхнулася диким.

Вершники від’їхали на певну відстань, а піші панцирники встали в коло обори. А один з воїнів, одягнений лише в шкіряні обладунки, пішов уперед. Замість шолома, на його голові сиділа проста, кольорова, вовняна шапка, бумбон якої гарно світився м’яким легким світлом. Цей воїн поводився занадто впевнено. В руках він тримав темний меч, гарда і руків’я якого зображували птаха.

Дикуни кинулись на нього з усіх боків. Вони були задоволені собою і бажали дуже легкої перемоги.   

Воїн з мечем замахнувся і зробив удар, який мав би розрубити його відчайдушного ворога навпіл, до поясу. Але дикі побачили лише те, як їхній собрат перетворився на зграю брудних птахів, схожих на темних голубів.

Ще одна ворогиня – меч полоснув її по животу, прикритому лише вовною одягу. Дикарка відразу ж перетворилася на купу птахів, що розлетілися прямо в обличчя іншим Дітям Привидів. Вони втратили владу над собою і своєю зброєю, і воїн з мечем розрубив ще двох, ніби їх ніколи не було – лише птахи кольору бруду.

Діти Привидів відчули жах перед невідомим.

Дикінги, один за одним, розпадались на живий крилатий потік, ніби їхні тіла і до цього були тільки скупченням птахів. За лічені миті дикі втратили четвертину своїх. А тепер всі ворожі воїни, щільним ланцюгом, пішли на них.

Проте, Діти Привидів мали свою розбійничу темну тяму.

Частина дикінгів обійшла противників – вони напали зі спини. А малий загин диких спробував відтіснити вершників до хащів, повних мисливських пасток.

Фінал не був би очевидним, якщо б на стежині не з’явилися ще вершники: двоє чоловіків з масивними ліхтарями, і жінка, навколо рук якої дивно оповилось легке сяйво.

Вони їхали на кремезних високих конях якоїсь ярної породи – такі тварини могли просто розчавити диких.

– Улра! Екнехо! – голосив сивий дикінг. – Улра!

Діти Привидів, ті хто вижив, відступили в темряву найгустіших хащів.

Один з дикунів не встиг вчасно сховатись. Він, розлючений битвою, спробував направити свою хижу рогатину проти вершниці.

Але дівчина на коні відпустила збрую і виставили руки вперед, ніби схопила щось невидиме.

І незрима сила потягнула дикінга наверх, вздовж стовбуру сосни.

Нещасний зупинився на висоті десяти людських зростів – там, де починалися гілки.

– Вітьма полгана! – кричав він зверху. – Сморта тові! Прокльон тові! Прокльон! Вітьма!

Але ж дівчина його не слухала, як і ті двоє, що були поруч із нею.

Всі вони з інтересом роздивлялися воїнів, що файно відбилися від безумних дикунів.

Погляди незнайомців дуже скоро зупинилися на чорновусій людині в небітових обладунках. Шолом, наплічники, нагрудник – усе це було витончено зробленим з дорогоцінного металу.

– Гай Лапасобаки, – представився лицар, захищений небітом. – Я радий вас усіх бачити… Ми йшли вам назустріч…

Сотні птахів кружляли навколо, шуміли, намагалися щось сказати.

– Земномор Зимарід, – спішився та й, з поклоном, представився прибулець у синій шубі.

– Прокльон тові! – кричав дикінг з дерева.

Воїни та троє мандрівників робили вигляд, що нічого не чують.

– Нащадок великої лицариці на ім’я Зима… – Гай поклонився співрозмовнику і простягнув йому руку. – Ти повинен знати, що історія про твою праматір, яку розповідають годські книги, є неправдою… Ти знаєш?