Люберт прокинувся.
Він так і лежав, накрившись із головою, але залишив собі щілину – достатню, щоб дивитись на те місце, де лежав Павек. Цей хлопець спав дуже дивно – ніби помирав кожного разу. Він лягав з болем і тугою, а його обличчя навіть уві сні залишалось спустошеним. І зараз це виглядало особливо сумно та й неприємно.
Звісно, нікому б не спало на думку спати без світла під час Місяцю Бурь. Але ж електрики все ще не було – Місяць Бурь, своїми штормами, забрав це благо у них напередодні заходу сонця.
Зараз Люберт сумував за Трьома Усмішками. Навіть найтемнішими ночами там вистачало жаринки лучини у скляній клітці. Там було безпечно.
А тут, у Сімозері, холодні вітри приносили недобре шепотіння.
Ці істоти насолоджувались, відчували свою вищість. Відстрашити, ошукати – темна царина.
Вони навіть не поспішали.
І в якийсь момент бубніж припинився.
На кімнату спустилася бархатиста тиша. Люберт спробував розкритись, і його погляд упав на вікно. Він побачив там щось і відразу ж накрився з головою.
– Довгенький, – негадано промовив Павек. – Дуже високий… ходить… дивиться… заглядає у вікна… Йому нічого не потрібно.
– Ти добре таке знаєш? – перепитав Люберт.
– Здається, я добре вчуся.
Павек подивився на Люберта і жестом показав, що треба вести себе тихо.
В коридорі було чутно м’який звук, схожий на повільні кроки.
Воно існувало десь на дальній границі свідомості – там де розум виходить із тіла, щоб розкритись як квітка.
Люберту хотілося б думати, що це – Валка. Але дівчина проводила ночі в майстерні, на першому поверсі, і вона не змогла б настільки тихо піднятися сходами.
Звук завмер. Ніби та легка фігура зупинилась десь в коридорі.
Її обігнав тупіт маленьких ніжок.
Тиха напруга торкнулася дверей – вони просто розкрилися.
Маленький нічний гість завмер на вході, замешкався, а потім застрибнув у кімнату.
Ця істота виглядала дуже маленькою – по коліно людині. Спритна і невловима.
Вона тупцювала в центрі кімнати – чогось чекала чи просто приглядалася до людей.
А потім мала фігурка побігла в дальній кут, аби там сховатись.
Минуло ще трохи часу, і повернулася тиша.
Люберт ледве не заснув знов. Він задрімав, але прокинувся від усвідомлення того, що в кімнаті є щось страхітливе, незрозуміле і примарне.
Але він не став закриватися з головою. Хлопець відчув, що жадає вскочити з ліжка, підійти до істоти та й пінками вигнати її звідси.
Це все було досить незвично.
– Я теж бачу, – впевнено сказав Павек.
– Павек! Батько вже йде! – крізь бар’єри стін та підлог, десь зі сходів, кричала Валка.
Люберт розгубився.
Тут висів фінал, до якого він не був готовий.
До кімнати увірвався хтось крупний та сутулий, та й живий.
Він не встиг схопити ту істоту, що зачаїлася в кінці кімнати. Але незнайомець не витрачав часу і прокрутив якусь малопомітну ручку на стіні, а потім взявся за рубильник і перемкнув його.
Кімнату відразу ж залило жовте електричне світло.
Ще кілька рухів, і нічний гість вже ставив на підвіконні кутасті скляні сосуди, схожі на гібрид посуду і ламп.
– Ось гампи, щоб вімганяги їх, – так він сказав.
А Люберт не міг повірити самому собі.
Ярке світло різало очі, проте він намагався, як можна краще, роздивитися гостя.
То було створіння схоже на вовка чи собаку, з майже людським тілом. Воно було одягнене в шкіряне пальто з високим комірцем, що добре сиділо на голому волохатому тілі. А з кишень пальто стирчали якісь інструменти, деталі та всілякий корисний дріб’язок.
– Батько… – тихо вимовив Павек. – Чому ти вважаєш, що ці лампи допоможуть?
– Їх свогив Ампугавог.
– Ампутатор? Він про мене знає? Він мені допоможе?
– Гопоможе, – погодився твариноподібний незнайомець. – Віг з гих, хо шухає зхаггя…
– Він гарна людина? – запитав Павек.
– Гі, – не роздумуючи відповів його співрозмовник та й розвернувся до Люберта.
– А хто ви є? – квартирант чомусь звернувся до нього як до года.
– Амаф, хазяїг хого бухихху, – він простягнув хлопцеві свою сильну волохату руку з довгими пазуристими пальцями. – І я є пазузу.
– Люберт, – співрозмовник обережно потиснув йому лапу. – Можна просто «Любчик».
– Мегі згається, хи хікохи ге бачив пазузу?
– «Пазузу»?
– Хак хас кхичуть кегаегег. А ви, озеггики, хазиваєте нас: «песигхавці»… Аге! Вибачхе мою мову.