Глава 8. Дім на краю зими

Місяць Вогняних Танців. Пора снігу, пороху та вогню.   

Вечорами Павек біля вікна роздивлявся святкові костри у провулках, вибухи та феєрверки. Він слухав пісні гуляк та й намагався згадати хоч би щось зі свого життя.

Павек жив на північно-східній околиці Сімозера. Казали, що давно, але він цього не пам’ятав.

Дім – стара червона кам’яниця, накрита металевою мансардою. Від кута до кута – три красивих вікна. Іноді Павек вигадував для кожного з них – своє ім’я. Але потім хлопець знов їх забував.

Так він і жив.

Короткі зимові дні Павек витрачав на те, щоби спостерігати за рухом машин, що проїжджали повз їхній будинок. Частіш за все, то були громіздкі паротягачи, що часто тягнули за собою вози та фургони. Іноді також він бачив парові тарантаси та й невеликі машини, що заправлялися вугільним пилом. Час від часу, тут проходили людобуси, які теж спалювали вугільний пил у своїх моторах. Але улюбленцем Павека був двоповерховий величезний паробус, двигун якого стріляв так само гучно, як молоді годи, що полюють на птахів. Іноді Павек надовго йшов з дому та й блукав слідами цього колісного створіння. З південного заходу – на схід. Від пристані на ріці Єлейсіс – до порту на озері Сумар. В самому Сімозері паробус петляв, робив крюки, щоб зібрати та розвести як можна більше пасажирів.  

Павек знав багато всілякого про машини – батько Амаф сам детально йому розповідав, що-як їздить і працює.

Також тато Амаф обіцяв Павеку роботу на заводі, якщо найближчим часом не повториться «те, що повторюється».

– Хтось стукає в двері… – сказала Валка, заглянувши у кімнату.

– Мене ж звати «Павек»?

– Так, Павек, – вона відповіла милою дівочою усмішкою.

– Звісно… Хотів просто переконатись… – він відразу же змінив тему. – Вушка… – Павек указав на її вуха. – Ти сама казала, що чужинцям краще не показувати.

Валка розсміялася та й пов’язала навколо голови клітчатий шарф.

Вона підійшла до виходу та й відкрила дерев’яну кришку дверного віконця. 

– Вітаю тебе! Що шукаєш, гість?

– Мені підказали, що тут можна зняти найдешевшу з гарних кімнат…

– «Найдешевшу з гарних»? – перепитала дівчина та й розсміялася. – Тоді заходь, – додала вона і відкрила двері.

Перед Валкою стояв звичайний сібістійський хлопець. Високий, але ж не дуже. Пухкий, але і не товстий. Він не був красивим, але і сказати щось погане про його обличчя було б важко. Настільки ж важко було запам’ятати колір його очей. А кудряве золотисте волосся ледве виглядало з-під хутряної шапки.

– Мене звати Люберт, – представився він.

– Я – Валка, – вона розвернулася та й побачила, що Павек вийшов з кімнати. – А це – Павек…

Дівчина, що пустила Люберта, була одягнена в керський хітон – лляну легку сукню без рукавів. На плечах – клітчатий плед, що захищав її бліду шкіру від протягів. На голові – шарф з такої ж тканини, з-під якого струїлося дуже світле, майже біле, довге волосся.  Вона виглядала підлітком – років п’ятнадцять-чотирнадцять, а може і менше. Можливо, вона мала годську кров і, просто, виглядала молодше свого віку. Адже в її красі було щось нехарактерне для озерників, ярників та інших народів Сібісто-і-Гомет. Горбинка носу, її профіль був занадто різким, а блакитноокий погляд цієї Валки видавав дещо незнайоме та чуже.

– Скільки коштує півтора місяця? – обережно запитав Люберт.

Він цілими тижнями намагався продати насіння, але торгівля йшла дуже повільно. Тільки двічі чи тричі на день хтось купував, за ціною – один «мушкетер» за одне насіннячко м’ясоквітки. Виходило лише десь двадцять «мушкетерів» на день. А ті, хто купували – ризикували. Бо ніхто не знав, наскільки добрим може бути таке насіння. Мабуть, такі люди взагалі жаліли його, як якогось жебрака.

– Десять «мушкетерів» за кожен тиждень. Отже, шістдесят за шість, – сказала дівчина та додала.

Така сума здавалася фантастично низькою – майже смішною.

– Нам зараз дуже потрібні гроші. Бо наш тато будує власну машину. Ось, усі гроші йдуть на це… – додала вона.        

– А якщо я дам тридцять мушкетерів та тридцять насіннячок м’ясоквітки?

– Насіннячко м’ясоквітки? – вона посміхнулася.

Вона назвала дійсно дуже малу й фантастично малу ціну. Однак Любчик, протягом тижнів, витратив купу грошей на готелі та кімнати в тавернах і якось соромився про це говорити.

Люберт розумів, що без грошей він скоро втратить і можливість повернути скриню з трубадурами з лихварського полону. 

– Так, це – один з кращих сортів. І він дуже новий…

– Добре, – Валка знизала плечима. – Взагалі-то, скоро прийде Місяць Бурь – найхолодніша пора року. І ті, хто проїхав у Сімозер, щоб відсвяткувати початок Місяця Вогняних Танців, вже повертаються додому…

– Я розумію, – кивнув Люберт.

– А з бурями завжди приходять демони…

– Демони?

– Ото ж бо, – зітхнула дівчина.