Глава 7. Ар! Тан! Вол! То!

Капітаном і хазяїном тягача «Вогнепил» був Оскалгір Гулрід. Його прадіда назвали Гулом, тому що він народився під гуркіт сталевих коліс, у сім’ї штурмана. А згодом прадід сам, віддавши все життя, створив свою машину – цього монстра на восьми масивних колесах. І тепер швидкий «Вогнепил» був головною гордістю сім’ї Гулрідів.

Ураган гуркоту йшов трактом як армія ожилих гір.

Люберт раніше безліч разів зустрічав парові вантажівки та й читав про такі подорожі у мемуарах торгівців. Він швидко звик до цього шуму. 

– Дивіться! Жити йому набридло, – промовив один з пасажирів, побачивши фігуру, що йшла вздовж дороги, назустріч «Вогнепилу».

– Це ж кер… – промовила літня жінка, коли вони розминулися з безумцем.

– А далеко звідси до Сімозера? – замислившись, запитав Люберт.

На жаль, цей кер не був схожим на того, що описала мати.

– Ще години три… чотири… – сказав чоловік, що першим побачив кера. – Дійсно дивно, що кер виліз на дорогу, ще й так близько до головного граду…

– У нас, на погості Лис, є така прикмета: якщо вийшов на дорогу кер – десь там велетень помер, – сказав старенький бідно одягнений чоловік, що сів у причеплений до тягача фургон уже після Торбада.

– Нісенітниця якась… «велетні»… – літня пасажирка посміхнулась.

Фургон міг вмістити кілька десятків осіб, але зараз тут сиділи тільки вісім пасажирів. Було досить зручно. Притулившись скронею до холодного вікна, Люберт уважно слухав їхні розповіді.          

– Коли мій дід був дитиною, в селищі казали, що в них є «захисник», що не підпускає розбійників і хворих звірів, – сказала одна з пасажирок, дівчина-підліток. – Його не бачили, бо він ховався, але всі знали про нього... Якось він зник, і наші люди знайшли добру палицю розміром з дорослого года.   

– Ой, не треба таке казати, – тихо промовила літня жінка. – Хтозна, як добре вони чують… Я про годів…   

У самому тягачі, поруч зі штурманом та капітаном, та їхніми двома помічниками, їхали троє годів, озброєних кинджалами та револьверами. І воно було того варте.

«Вогнепил», як і треба, кожен тиждень відправлявся на Північно-Західний тракт, до міжріччя Єлейсіса та Тавола.

«Вогнепил» возив не тільки фургон із пасажирами – на рідний погост Люберта ця команда привозила вугілля, інструменти та всілякі важливі товари. А обидва залізні вози для вантажу їхали назад уже порожніми.

Але ж кожна поїздка була надто вигідною: годи та їхні поплічники везли до Сімозера шматочки оріхальку, небіту, давлату та інших рідкісних руд. Все це вміщувалось у маленькому сейфі, в який також клали найцінніші трави та плоди. Ось за весь такий скарб Оскалгір Гулрід відповідав головою.   

– Є ще така прикмета… – казав пасажир, котрий згадав про велетнів. – Кери покидають свої махали тоді, коли помирає годський правитель… щоб нагадати людям про себе і свою погану силу…

– Цікава мисль! – сказав той, хто першим побачив кера на дорозі. – До речі, чого годи не вбили того рогатого пройдисвіта?

– Хто знає… Мабуть, якийсь їхній звичай: нападати на керів тільки тоді, коли вони це самі спланували… І ще таке… Вони таких поодиноких керів не вбивають, а ловлять і змушують розповісти, де є велика керська махала. А потім влаштовують облаву – хапають там усіх – і на «завод»…

– Нащо їм кери? Ці ж робити не будуть.

– «На завод» – я ж кажу!

– Тобто?

– Ул.

– Хіба «Ул» – це не легенда?

– Навіть самі годи ніколи цього не приховували. Слово за словом, казали вони, що є Ул, який живе під Сімозером… – продовжив найстарший серед пасажирів. – Ну, ви мене, люди добрі, дивуєте… Щоби виробляти залізо та сталь – що потрібно? Вугілля та руда? Так, залізну руду видобувають навколо Старміста. Є шахтарі-рудокопи… Є плоти з рудою, що Веною йдуть до Бокалу… Є паротягачі, що тягнуть це до Сімозера… Так? А вугілля? Воно таке буре, як та стара кров… Так? Ото ж бо, досить великі поклади є тільки під Сімозером. Але ніхто ніколи не бачив сімозерця, який працював би шахтарем. І ніхто не бачив сімозерських молотобійців… А сімозерець-ливарник? Ні?

Інші пасажири дивились на нього з зацікавленням, але не до кінця вірили у правдивість таких історій.  

– Є озерники, що працюють на годському заводі, який будує повітряний  корабель… Є озерники, що створюють парові машини у майстернях… Є сімозерці-склодуви та й безліч професій… Є озерники, що працюють зі сріблом, золотом, міддю… навіть оріхальком! Є озерники, що створюють з готових листів металу панцирі чи шоломи, виковують списи та сокири. Проте, ніхто не знає хоча б одного сімозерця, який відливав би сталь чи залізо… Ковалі-чорнороби? Знову, ні! – він зробив паузу та й відразу ж додав. – Та це все тому, що залізо та сталь робить Ул. Він сам знаходить вугілля та відливає метал. І він робить усю брудну роботу!

– І що? – запитала дівчина.

– Все, що люди чують про Ула – це правда, – літній пасажир майже сміявся над тим, що інші не розуміють такі прості речі. – Під Сімозером повзає невеликий розумний завод, що прогризає собі шлях крізь багаті пласти вугілля… Богом він є, чи щось таке… Він дає годам все потрібне вугілля, залізо та сталь. А вони тільки доставляють йому руду. Ну і, звісно, приносять йому жертви… Чи краще сказати – «дають їжу» – тобто керів чи злочинців…