Глава 6. Вчені, чари, чарівниця

– Ваші боги як справжні! Так!

– Дякую… Знав, що тобі сподобається, – кивнув хазяїн дому. – Правда, хочу нагадати: Глиб, я не год, і не треба звертатися до мене ніби «мене тут багато». 

– Звичка… – Глиб де Сімозер винувато посміхнувся.

Допитливий дослідник детально роздивлявся кожну статую.

Мріта, богиня доріг, мистецтв і майбутнього, була створена у вигляді срібної статуї: жінка з красивим тілом, одягнена лише у довгу спідницю. В лівій руці – посох мандрівника. А обличчя – приховане за довгим буйним волоссям.

Поруч із нею – Струма, богиня рік річок, і всіляких потоків, теж відтворена в образі срібного шедевру. Це була гола жінка з нелюдською анатомією – її тіло нагадувало дивовижний водограй, який чомусь перетворився на дівчину.

Праворуч стояла скульптура, яка зображала міцного атлетичного чоловіка, що стояв на колінах та намагався закрити свої рани масивними долонями. Це був Кбердж – символ годського бога револьверів, пістолетів, рушниць і мушкетів.

Правіше – ідол сонця – золотий шар на тонкій ніжці з темного металу.

Поруч – зображення обох небесних місяців.

Лурес, чи просто Лур – у вигляді кованого щита зі справжнього оріхальку. Там кожна вм’ятинка зображувала деталі місячного рельєфу.

Оріхальк, який ланкійці називали «червоним золотом», був символом Лур, її земним утіленням.

А Налір у тому домі цінували менше – її тут поставили просто у формі срібного блюда.

Ще далі – впродовж стіни – стояли дерев’яні та золоті скульптури людей сім’ї Гордрід.

Майже двісті років тому, юний Горд, разом із годськими лицарями, відбивав напад керів на Сімозер. У найскрутніші години він вивів баркаси з городянами на води Янтарного озера. А відразу після битви Горд умовив їх повернутись до граду, а годів він переконав дати кошти на відновлення міста.

– Нас, людей сім’ї Гордрід завжди було мало, – хазяїн перехопив погляд Глиба та вгадав, про що той думає. – Дванадцять живих нащадків – на все місто: моя сім’я та сім’я троюрідного брата… Наш предок врятував Сімозер, але ми ніколи не просили годів про привілеї. Кожний «мушкетер» заробляли своїм розумом і честю.

– Я розумію, – кивнув Глиб.

Вчений знав, що деякі впливові сім’ї отримують щось від годів: трохи влади, трохи грошей, трохи допомоги. Але розплата завжди була надмірною.

– Ідемо до каміну, – хазяїн жестом покликав Глиба за собою.

Руб Гордрід, звісно, пишався своєю домівкою. Цей будинок стояв на Ярмарковій площі. Тут завжди йшла гарна торгівля, тому перший поверх дому займала шопа Гордрідів, в якій продавалися лампи, ліхтарі та мідні чайники, і всілякі рідкості, куплені в інших містах. А другий поверх був відданий під домашній храм. На третьому – вітальня та опочивальня господаря. Ще вище – оранжерея і величезний годинник для перехожих, що був справжнім шедевром. І серед купців та майстрів ходили чутки, немов годинниковий механізм створили кери. Але Глиб де Сімозер ніколи не  стикався з доказами, що могли б казати про інженерні таланти цих істот, тому в таке було важко повірити.

– На самому верху, під дахом – кімнати моїх дітей, – Руб знову вгадав, про що думав занадто цікавий вчений, дивлячись на верхній ярус сходів. – Я можу показати…

– Я… – Глиб розгубився.

– Там є неймовірний телескоп, – на красивому відкритому обличчі Гордріда зіграв полиск усмішки.

Вчений теж посміхнувся. Він згадав почутки про те, що головний Гордрід має вдома телескоп, зроблений керами. Це було занадто, тому Глиб майже розсміявся.

– Злат! – жіночий голос пролунав з боку вітальні.

Глиб розвернувся.

– Це не ти… – вона підійшла до вченого та сумно посміхнулася.

– Зимові дні часто є часом ілюзій та омани, – Глиб усміхнувся у відповідь і ввічливо поклонився.  

– Вітаю тебе, гість! Мене звати Лісінія Гордрід…  

Перед вченим стояла висока вродлива дівчина з блакитними очима і довгим волоссям горіхового кольору.

Виразні риси обличчя, її ніс з горбинкою, рот, підборіддя, скули – це нагадувало скульптури предків з домашнього храму.                     

– Вітаю тебе, пані! – промовив вчений та й продовжив милуватися Лісінією.

Вона була одягнена у світлу блузку з якоїсь чіаланкійської тканини. Рукави – закочені вище ліктів, підкреслюючи красу її рук.  А верхні ґудзики – розстебнуті, оголяючи ніжну дівочу шкіру.  

– Я – Глиб де Сімозер… – продовжив він. – …мандрівник, учений та тлумач високоточних фактів. Це – мій тягар, про який я повинен попереджати співрозмовників, щоб люди мали змогу відмовитись від бесід… Якщо це може бути нудним або важким…

– Сподіваюся, що тобі не відмовляють, – вона дзвінко розсміялася та й жестом запросила його до каміну.

Лісінія думала про себе, що він усе ж таки не дуже схожий на Злата. Їх поєднувало лише те, що обидва мали довге і густе темне волосся, та й темні бороди. Однак мандрівник мав зовсім іншу статуру  – кремезну, як ведмідь з хащів пралісу. І в рисах його обличчя не було нічого ланкійського, на відміну від Злата.