Глава 5. Старміст

– Ми вбили нашого товариша…

Співрозмовники вільно розмовляли за кілька кроків від входу до найбільшої таверни міста.

Вечірня сутемрява ще не повністю накрила Старміст, але зараз тут було зовсім малолюдно – лише поодинокі шахтарі, візники та лісоруби. Навіть найскупіші господарі хотіли, щоб їхні робітники опинялися вдома ще до сутінків. Вечірній Старміст являв собою царство трагічних випадковостей, містики та злиднів.

Старміст був хворим – наскільки «хворим» може бути місто. І навіть у центрі мандрівники могли знайти покинуті домівки. А деякі квартали на околицях перетворились майже на руїни. З міста виїхали більшість майстрів-крафтярів, а ті, що залишилися, жили крізь свої найгірші часи. 

– Розумію… Проте ж, ви розумієте, що інакше це все було б не здійснити? Повинні розуміти… До речі, наші люди сьогодні вранці вбили свого володаря – заради цієї справи…  

Маленький чоловік із зацікавленням дивився на своїх співрозмовників: дві жінки та двоє чоловіків. Усі вони були закуті у плащі, що майоріли на зимовому вітрі, немов би крила незнаних істот. Звісно, ці плащі були зачарованими, а під безцінною тканиною висіли рапіри та важкі керські кинджали.

Маленький чоловічок теж озброївся на цю зустріч: два револьвери висіли під короткою хутряною курткою. Втім, він носив цю зброю завжди, як і личить годському лицарю.

Цей год був дещо схожий на хлопчика з дорослим усміхненим обличчям. Він був на голову нижче, ніж жінки, що стояли навпроти. Але кожен порив вітру здіймав вверх його волосся, стягнуте у тугий хвіст – у такі миті він здавався настільки ж високим, як і звичайні люди.

– Ми вже знаємо, що Граха Восьмого більше нема, – один з них, темнобородий хлопець з довгим хвилястим волоссям, схожий на чіаланкійця, простягнув году чи то валізу, ти то пузатий саквояж. – Це – наслідки наших дій…

Це не була звичайна сумка – на шкіряній поверхні год роздивився випуклі нариси людського обличчя. Сумка була дуже теплою ніби шкіра хворого, що страждав від жару. А її широка застібка була зроблена з якоїсь довгої кістки.

– Тут нічого нема, – сказав він, подивившись у сумку.

– Бо це і є той, хто заваж, – проричав зморшкуватий чоловік незрозумілого віку.

Год розгорнув сумку боком та ще раз подивився на спотворене обличчя, що майже стирчало зі шкіряної поверхні.

– Все вірно зрозуміли, – сказав темний.

– Тобто ви зробили з нього сумку? Навіщо? Ми домовлялися про голову…

– Не зрозумів… – посміхнувся зморшкуватий. – Ми перетворили його на сумку!

– І він – живий? – год намагався зрозуміти їхню логіку.

– Ми не змогли добити свого… – пояснив темнобородий.

– Вважай, що убили, але не добили. Все є вірно, – протараторив зморшкуватий.

– Чому ми взагалі повинні були вбивати такого як ми лише тому, що він ненавидів годів і ніколи не хотів з вами, годами, мати якихось справ? – втрутилась одна з дівчин і несподівано зробила крок у бік года.

– Кора! Сестро, облиш, – темнобородий обережно зупинив її.

Він схопився за її фіолетовий локон та ніжно його погладив.

– Це, взагалі-то, у ваших інтересах… Він нас чує? – год роздивлявся відбиток обличчя на сумці.

– Скоріш за все…

– І він знову поверне собі свій нормальний людський вигляд?

– Ні-ні. Це – неможливо.

– Скоріш за все?

– Нуу…

– А я, скоріш за все, викину це десь на дорозі.

– Краще віддати дуже бідним людям… – сказав зморшкуватий чоловік. – Гризт завжди казав, що найбідніші люди – найдобріші…

Год лише знизав плечима.

– Йолопнуті чарівники… – сказав він собі під ніс.

– Черевики…? Що? – перепитав зморшкуватий.

– Вмієте дивувати – кажу, – посміхнувся год.

– А чим ви нас здивуєте? – запитала дівчина, що мовчала до цієї миті.

– Цитадель буде вашою…

Він указав у бік ансамблю величних цегляних веж, що височіли над містом. Башти були побудовані з опорою на невисоку згризану скелю, в якій залишилися фундаменти стародавньої кам’яної фортеці.

Ті красиві червоно-коричневі споруди створили ще за часів розквіту Старміста, коли годи захопили це вільне місто та зробили його головною базою на Вені. Але границя швидко відповзла на північ, і цитадель ніколи не мала значення – протягом століть гарнізони лише проїдали годські гроші. Звісно, вона потім занепала, а згодом погана доля наздогнала і саме місто.  

– Старміст, кажуть, колись був пов’язаний з демонами. Цього міста навіть кери уникають, – сказала дівчина з фіолетово пофарбованим волоссям.

– Кери тут є… – посміхнувся год. – І не так щоб «мало»… Проте, головне інше – ви отримаєте власну фортецю… Створите там свою бібліотеку… Створите сховище магічних речей… Будете відтворювати досліди… Свобода мислі та слова… Ваші думки отримають простір…