Глава 2. За що?

«Нее диивись наа меене»

Люберт розплющив очі.            

«Ндивииись».      

Голос ішов наче вода крізь тканину.

Але Люберт був занадто сонним, аби вірно все зрозуміти.  

А за старим тьмяним склом стояла чорна прозор ніч.

Жодної хмари на небі – лише тисячі планет і зірок.

Намагаючись проснутись, Люберт любувався картиною чистої світлої ночі.

Він так і залишився лежати на маленькій м’якій софі біля вікна.          

– Не дивись на мене!

Це був не сон. Десь у прихожій кричала мати.

– Відійди! Відійди! Вийди звідси! Вийди кажу!

Мати була обурена. У голосі – злість.

Люберт накрився ковдрою з головою та й розгорнувся обличчям до дверей зали.

Він відчував небезпеку, і йому не хотілося б лежати спиною до цієї небезпеки. Йому хотілось би заснути знов, але він почувався так ніби повністю виспався.

Люберт закрив вуха.

Вичекав.

А потім пробував розслабитись. 

– Чому ти його не зупинила? – це був голос батька.

– Як це «зупинити»? То є кер!

– Не може такого бути.

– Це був кер! Кілька керів здається!

– Ніколи не чув про керські лігвища біля Трьох Усмішок, чи взагалі десь навколо погосту.

– Еге ж… Ти не чув… А я бачила – ось тут – майже біля нашого сина.

Мати підійшла до Люберта та й доторкнулася до нього.

– Прокидайся. Світанок уже скоро.

Дійсно, це була не ніч уже.

Розпочинався довгий зимовий розсвітанок.

Небо стрімко світлішало, і дивоглядна темрява зоряного неба змінилася світло-фіолетовим напівмороком.

– Угу… Але хіба не пізніше встаємо? Коли вже світло? – невпевнено питав Люберт.

– Нас пограбували... Тут був кер… і зникла наша Скатертина… – схвильована мати додала. – Тобто кери вкрали нашу Скатертину…

– Треба було йому ніж показати! В нас є гожий! Кер злякався би та й нічого не взяв би, – рішуче сказав батько.

– А якщо він напав би на мене?  Ти мене захистив би?

– Звісно.

– А якщо він тебе вбив би?

– Нуу… цее… А скатертина?

– Коли я його побачила, скатертину він десь сховав чи щось таке…

– Може це був не кер?

– Він за два кроки від мене стояв!

– Я кажу: може це не він украв? Може хтось з родичів поцупив? Чи сусіди? Просто, лише усі ці люди знають, що це за «скатертина».

– Було вже таке колись… Родичі брали Скатертину… і сусіди… і кожен раз вона поверталася, тому що в ній така сила, яку можна тільки оманою взяти… Саму Скатертину обманути… Звичайна людина навряд чи спроможна.

Вона хотіла заспокоїтись, сіла в крісло та роздивлялась орнаменти пухнастих настінних килимів.

А за вікном все світлішало. Вже стояла порання сутінь.

– І як нам тепер жити? – промовила мати. – За що нам це? За що?

Батько і син мовчали.

– Ніхто з нас нічого не вміє, – вона не заспокоїлась. – Ні! Чо! Го!

– Ми можемо працювати на сусідів… – почав батько.

– Ніхто з нас ніколи на працював у полі.

– Це у твоїй сім’ї так було. А я, колись, ким тільки не був… І матросом на барці… і друкарем книг… і збиральником лікарських ягід…

– А у полі працював? Цілий рік? – перепитала мати, хоч і знала відповідь. – Та у нас навіть клаптика землі нема.

– А наш квітник? М’ясоквітки гарно ростуть…

– Якщо будемо тільки їх їсти… і не багато їсти… ось, може виживемо… – мати загадалась. – І де ми вугілля візьмемо? А паливо для ліхтарів? А одяг? Бо, якщо ми всі квіти будемо з’їдати, то на продаж нічого не залишиться.    

Батько Люберта мовчки дивився у центр світлиці.        

Довгий складний стіл для гостей розібрали та й позасовували по коморах. І зараз тут, як завжди, стояла масивна мебля, вирізана у вигляді величезної долоні, що ніби росла з підлоги.

– Можемо стіл продати… той, що долонь… – сказав батько Люберта, знизав плечима і додав. – Без Скатертини, все одно, від нього мало користі.

– А як його до погосту дотягнути?

– Продамо сусідам…

– Не куплять. Це – точно.

Після цього мати підійшла до шафи, зробленої з райдужного дерева.

То була справжня коштовність.

Такі речі рідко з’являлися тут, у краю незайманих пагорбів, падин і скель.