«Нее диивись наа меене»
Люберт розплющив очі.
«Ндивииись».
Голос ішов наче вода крізь тканину.
Але Люберт був занадто сонним, аби вірно все зрозуміти.
А за старим тьмяним склом стояла чорна прозор ніч.
Жодної хмари на небі – лише тисячі планет і зірок.
Намагаючись проснутись, Люберт любувався картиною чистої світлої ночі.
Він так і залишився лежати на маленькій м’якій софі біля вікна.
– Не дивись на мене!
Це був не сон. Десь у прихожій кричала мати.
– Відійди! Відійди! Вийди звідси! Вийди кажу!
Мати була обурена. У голосі – злість.
Люберт накрився ковдрою з головою та й розгорнувся обличчям до дверей зали.
Він відчував небезпеку, і йому не хотілося б лежати спиною до цієї небезпеки. Йому хотілось би заснути знов, але він почувався так ніби повністю виспався.
Люберт закрив вуха.
Вичекав.
А потім пробував розслабитись.
– Чому ти його не зупинила? – це був голос батька.
– Як це «зупинити»? То є кер!
– Не може такого бути.
– Це був кер! Кілька керів здається!
– Ніколи не чув про керські лігвища біля Трьох Усмішок, чи взагалі десь навколо погосту.
– Еге ж… Ти не чув… А я бачила – ось тут – майже біля нашого сина.
Мати підійшла до Люберта та й доторкнулася до нього.
– Прокидайся. Світанок уже скоро.
Дійсно, це була не ніч уже.
Розпочинався довгий зимовий розсвітанок.
Небо стрімко світлішало, і дивоглядна темрява зоряного неба змінилася світло-фіолетовим напівмороком.
– Угу… Але хіба не пізніше встаємо? Коли вже світло? – невпевнено питав Люберт.
– Нас пограбували... Тут був кер… і зникла наша Скатертина… – схвильована мати додала. – Тобто кери вкрали нашу Скатертину…
– Треба було йому ніж показати! В нас є гожий! Кер злякався би та й нічого не взяв би, – рішуче сказав батько.
– А якщо він напав би на мене? Ти мене захистив би?
– Звісно.
– А якщо він тебе вбив би?
– Нуу… цее… А скатертина?
– Коли я його побачила, скатертину він десь сховав чи щось таке…
– Може це був не кер?
– Він за два кроки від мене стояв!
– Я кажу: може це не він украв? Може хтось з родичів поцупив? Чи сусіди? Просто, лише усі ці люди знають, що це за «скатертина».
– Було вже таке колись… Родичі брали Скатертину… і сусіди… і кожен раз вона поверталася, тому що в ній така сила, яку можна тільки оманою взяти… Саму Скатертину обманути… Звичайна людина навряд чи спроможна.
Вона хотіла заспокоїтись, сіла в крісло та роздивлялась орнаменти пухнастих настінних килимів.
А за вікном все світлішало. Вже стояла порання сутінь.
– І як нам тепер жити? – промовила мати. – За що нам це? За що?
Батько і син мовчали.
– Ніхто з нас нічого не вміє, – вона не заспокоїлась. – Ні! Чо! Го!
– Ми можемо працювати на сусідів… – почав батько.
– Ніхто з нас ніколи на працював у полі.
– Це у твоїй сім’ї так було. А я, колись, ким тільки не був… І матросом на барці… і друкарем книг… і збиральником лікарських ягід…
– А у полі працював? Цілий рік? – перепитала мати, хоч і знала відповідь. – Та у нас навіть клаптика землі нема.
– А наш квітник? М’ясоквітки гарно ростуть…
– Якщо будемо тільки їх їсти… і не багато їсти… ось, може виживемо… – мати загадалась. – І де ми вугілля візьмемо? А паливо для ліхтарів? А одяг? Бо, якщо ми всі квіти будемо з’їдати, то на продаж нічого не залишиться.
Батько Люберта мовчки дивився у центр світлиці.
Довгий складний стіл для гостей розібрали та й позасовували по коморах. І зараз тут, як завжди, стояла масивна мебля, вирізана у вигляді величезної долоні, що ніби росла з підлоги.
– Можемо стіл продати… той, що долонь… – сказав батько Люберта, знизав плечима і додав. – Без Скатертини, все одно, від нього мало користі.
– А як його до погосту дотягнути?
– Продамо сусідам…
– Не куплять. Це – точно.
Після цього мати підійшла до шафи, зробленої з райдужного дерева.
То була справжня коштовність.
Такі речі рідко з’являлися тут, у краю незайманих пагорбів, падин і скель.