Глава 1. Три Усмішки

Зала була залита сонячним сяйвом.

За вікнами давно сіріла хмарна сивина місяця Білих Замків, його останніх тижнів. Але зараз, за дві години до полудня, сонце намагалось відвоювати свій простір.

Коридори, комори, кімнати – тут миготіли господарі та гості.

Пилинки піднімалися до стелі – до свої власних небес. Вони золотілися напівпрозорим світлоспадом біля великих вікон зали.

Ця вітальня була готова до святкових бенкетів – наближався місяць Вогняних Танців. Тому тут чекали родичів, і на кращі місця поставили старі крісла з різьбленими підлокітниками. А довгий складний стіл вже чекав людей у центрі цього світлища.

Кремезний високий чоловік крутився у дальньому кутку зали. Він думав, роздивлявся, а потім звернувся до того, хто сидів біля вікна:

– Ти тут, бачу, наймолодший?  

Його співрозмовник сором’язливо кивнув у відповідь та й додав щось не дуже чітко.

– Гарно живеться? 

– Так…

– Ага, – кремезний гість почув сум та сумнів свого співрозмовника і додав, – Бачу… У вас така гарна скатертина…

Він уважно, з натхненням, роздивлявся хазяйську світлу скатертину, вкриту рясним орнаментом золотистих барв. На ній стояли вази з овочами та фруктами, вишукані солодощі, кухви з віном, пляшки з дивними напоями, чайники з кавою та чайники з чаєм, пироги з ніжним м’ясом, тістечка, печиво, ковбаси всіх видів та й навіть, звідкись, свіжий хліб.

– Навіть чиста вода завжди є! – додав гість, дивлячись на масивний кришталевий графін. – І нікуди не потрібно ходити з відрами…

Наймолодший з господарів, у відповідь, просто знизав плечима.

– Щось не так? – запитав гість.         

– Але… якось…

– Нудно?

– Та ні. Сумно… Зараз нас зібралося так багато, усі ми разом… А потім гості поїдуть далі… І що далі?

– Ось ми, наприклад, завтра вранці поїдемо далі – ще більше родичів відвідаємо. Але потім повернемось до вас.

– Надалі, все одно, поїдете до себе, і буде тут порожньо…

– «Сумно» кажеш? Та в тебе навіть така гарна скриня з трубадурами є! Подивимось? Увімкни!

Господар увімкнув скриньку, але і далі продовжив дивитись у вікно.

– Ось і гарно включається. Гожа ручка – таку може покрутити навіть дитина… Тобі нецікаво?

– Та ні, мені це подобається… Але ж тут тільки старі пісні… Однакові пісні протягом років… І жарти теж несвіжі… І фокуси несправжні… Тому іноді чомусь набридає…

– У моєму б дитинстві таку скриню з трубадурами… Але ж для тебе це звично, так? А чого ти бажаєш? Ким хочеш бути?

– Не знаю… Вчитися хотів би… Якщо це не важко…

– «Вчитися» – це тобі у великий град потрібно…

Гість промовив таке із виглядом найрозумнішого винахідника. А потім замислився і зупинився.

Він неначе тільки зараз усвідомив, що Три Усмішки були лише присілком торгового погосту у глухому куті старого шляху – лише шістнадцять скупчених домівок, кам’яні скелети яких обросли численними дерев’яними прибудовами.

Його співрозмовник теж мовчав – розмислював щось своє.

– Мені взагалі вивчати щось подобається… Мріяти… Читати книги…

– Що ж… гідно поваги, – сказав гість та простягнув йому руку. – Мене Гором люди кличуть... А тебе як?

– Люберт…

– А як близькі звуть?

– Любчику… Любчик…

– О!

Співрозмовник гостя мляво потиснув йому руку та якось нерішуче посміхнувся.

– Скажіть, а як ви приїхали? – несподівано запитав Люберт.

– У нас – фургон.

– Ну, тобто ви мапою їхали?

– Звичайно.

– А де ж ви її купили?

– У місті… у граді звісно… Сімозер…

Гість показав мапу: великий аркуш доброї бумаги, вкритий знаками озер, доріг, прилісків та мостів.  Карта була звичайною, але Любчику вона здавалася чимось нездійсненним.

– Зрозуміло… – Люберт сумно зітхнув. – У нас на погості є відразу ж дві книжкових лавки. І кожен раз, коли купую книги, питаю: чи є в них мапи… кажуть, що «ні» – кожен раз… Та й книги в них не дуже цікаві. Здебільшого, вчення всяких філософів з великої дороги…

– Можна я візьму собі трояндового вина? І тобі наллю? – запитав гість.

Міцний напій з винних троянд майже висів над столом, як пляма рожевого світла. Ілюзія створена посвітом.

Проте вино було таким реальним.

Чпух.

Гість відкрив пляшку, і кімнатою пішов аромат справжнього рожевого вина з троянд.

– Беріть-беріть… і мені теж давайте… – Любчик дивився, як гість йому наливає, і додав. – Можете собі навіть всю пляшку забрати.