М'ясо

"Ні риба ні м'ясо", — дійшла висновку Олена в результаті спостережень за новою співробітницею протягом осіннього семестру. 
"Де він їх тільки бере? – втретє за останні два роки ставила собі питання, маючи на увазі вибір завідувача кафедри. – Одна через рік махнула хвостом і пішла у приватну фірму, друга після захисту кандидатської – у декрет, ця – не вилазить із лікарняних. Два глибокі пенсіонери-маразматики, дві лаборантки, яких серед білого дня з вогнем не знайдеш, скиглій Серьожа — лінь-пташка, що не може навіть пір’я підняти, Неля Борисівна — та ще професорка, і ось тепер — вічно хвора Людмила. Одна тільки назва — кафедра терапії, а працювати нема кому".
— Іване Сергійовичу, чим вона хвора? — не втрималася Олена в одній з розмов із завідувачем.
— Оленко, я розумію, але й ти мене зрозумій. Мені її нав'язали. Кандидат наук. Хто знав, що вона така хвороблива? — Щенячий погляд, а висновок один: «тягни лямку, Олено Петрівно, і за себе, і за Нелю Борисівну, а тепер ще за цю хвору асистентку».
— І всеж, що таке може траплятися з незаміжньою дівчиною тридцяти років, що кожен божий місяць її тиждень немає на роботі? Вона що, перевертень? Виє на місяць у повню?
Щенячий погляд завідувача перетворився на насторожений, але це не завадило Олені рушити в наступ:
— Коли з'являється – вигляд нормальний, квітучий, манікюр, зачіска. Та я хворобливіше виглядаю! Таблетку ковтну і на лекцію, а вона, бачите, хвора. Ви сказали зателефонувати — вона не бере слухавку і не відповідає на повідомлення. І це не вперше. Телефонуйте самі.
— Мені відписалася, що на лікарняному, — винувато скривився Іван Сергійович. Його погляд пробігся кабінетом і зупинився на вхідних дверях.
«Точно як шкодливий пес. Очі великі, добрі. Сам пару не піде за неї вести».
— Як викладач вона нуль, — не зменшуючи темп, продовжувала Олена. — Із відділення її поперли. О дев'ятій її на роботі ніколи немає, а о другій — вже немає. Я їй так і так, а вона посміхається та  просить вибачення. І… Вона пів року не може написати тези, а ми її включили до двох статей за цей час. Це ваша ідея була, між іншим.
— А що я? Усі лікарняні…
— Ви не можете її виставити?!
– Ні.
Про що ще в такій ситуації говорити?
— А якщо я піду на лікарняний, самі будете вести заняття?!
Олена вийшла з кабінету завідувача, почуваючи себе електричним скатом, готовим випустити розряд.
Хто тягнув її за язик? Тиждень все одно займалася, розриваючись між двома групами — своєю і Людмили.

У понеділок Людмила з'явилася, як завжди, у чудовому здоров'ї.
— Олено Петрівно, можна до вас? — Вона граційно впурхнула в кабінет, як тільки з нього вийшов останній студент і чарівно усміхнулася.
Олена сиділа за столом, заповнюючи журнал. З появою Людмили її губи на секунду стиснулися, але голос пролунав навмисне спокійно:
— Я — вся увага, тільки швидко, у мене багато справ.
— Ні-ні, я ненадовго. Я хочу попросити вас. — Людмила запнулась і видерла важкий пакет на стілець поруч, після чого продовжила. — Я хочу поїхати на пару днів, а в мене група приходить…
— Людо, я не вирішую ці питання, — не дала їй договорити Олена. — Тобі до завідувача.
— Я була. Він каже, що я можу поїхати, якщо ви погодитеся замінити мене.
– Ні, – швидко відповіла Олена.
Запала пауза.

Олена дивилася в упор на колегу суворим поглядом, але всередині її феєрверками іскрився електричний скат: «Ось так! Отримала? Хотіла зовсім сісти на шию? Що скажеш?"

Людмила опустила очі і помітно засмутилася.
— Шкода. Я б відпрацювала. А замінити нікому більше.

«На вмовляння не піддамся, — накручувала себе Олена. — Щоб вона зараз не говорила про хвороби та інші причини». Вона готувалася дати зрозуміти цій нахабній пигалиці, що не на ту напала. Хоча, на диво, тримати оборону не прийшлося.
– Я знаю, ви працювали за мене. Я у вас у боргу. У цьому пакеті гарна кава і деякі продукти. Дозвольте мені хоча б так віддячити вам.

— Дякую, я не потребую таких подяк, — викарбувала Олена і нахилилася до журналу успішності, вдаючи, що дуже зайнята і не налаштована на продовження розмови.
Людмилі нічого не залишалося, як вийти з кабінету.

«Нахабства вище даху!» — не могла заспокоїтися Олена, прокручуючи в пам'яті розмову. Просидівши в роздумах якийсь час і, зрештою, заспокоївшись, вона дійшла впевненого висновку, що тільки так і треба поводитися з подібними співробітниками. Ледве не забула, що на неї чекають на консультацію в травматології.

Забрала зі столу фонендоскоп, перевірила, чи є в кишені ручка, зачинила двері кабінету на ключ і поспішила на другий поверх. Три консультації плюс травматологи вмовили випити кави — півтори години пролетіли непомітно. Повернулась пізно і з однією думкою: "швидше додому". Фонендоскоп – у стіл, халат – у шафу, туфлі – туди ж. Чоботи, пальто, сумка. Як завжди, зібралася швидко.

На стільці біля робочого столу несподівано помітила пакет, з яким заходила Людмила.

"Вона ж забирала його? Чи ні? Розраховує, що я за «торбу» дозволю сісти собі на голову? Його не було, коли я виходила з кабінету… Чи був?"

Олена зазирнула у пакет. Окрім банки кави та пляшки вина в ньому лежав вкритий фольгою чималий пакунок. Олена витягла пакунок, прикинувши його вагу. "Кілограмів два, не менше". Принюхалася. Розгорнула фольгу і переконалася у своїй підозрі: м'ясо.
Згадала, що колись давно Іван Сергійович жартома розповідав, що пацієнт приніс йому на знак подяки п'ять кілограмів сухарів. А Семен Михайлович розповів тоді про в'язку з рулонів туалетного паперу. «М'ясом мені за роботу ніхто ще не платив, – посміхнулася. — підсунула таки. Взяла ключ і занесла пакет, доки я бігала у відділення».

Довго міркувати не було часу. Набрала телефонний номер Людмили, особливо не сподіваючись, що та відповість. В результаті отримала довгі гудки. Надіслала повідомлення: «ти забула свій пакет», і, зрештою, вирішила віддати його завтра вранці, при цьому обов'язково нагадавши, що таких подяк не потребує.
Вино та каву можна було залишити в кабінеті до завтра, з ними нічого не станеться. А з м'ясом що робити? Радіатори працювали добре, а холодильника на кафедрі не було. Нести у відділення? Знову переодягатися? Вирішила забрати пакунок у фользі додому та принести назад завтра.