Четверта Частина

Не знаю точно, скільки я пролежав у відключці, однак коли я прокинувся, на вулиці вже була темна ніч. Зірок на небі не було від слова зовсім, тому покладатися можна було лише на одне світлове джерело - місяць, що ледве світив, з-за великих сірих хмар. Прийшовши до тями, я відразу й не второпав що сталося. Але побачивши розбиту автівку, мене миттю нахлинули минулі події. Дорога, поле, катастрофа. Я вирішив підійти ближче до машини. Вона так і лежала на місці, перевернута догори дриґом. Проте, в очі мені потрапила одна деталь, що була не на своєму місці. Микитине тіло раптово зникло, залишивши криваві плями на машинному вікні та колосків біля нього. Спочатку я навіть трохи зрадів, бо подумав, що Микита вижив після аварії, але з кожною секундою до мене підкрадалося питання, на яке я не міг дати відповідь: “А де тоді він зараз?”

Якщо він й справді зумів вибратися з автомобіля, то куди попрямував далі? І чого не намагався привести мене до тями, чи просто не почекати біля мене? На ці питання я обов'язково дам відповідь, але не зараз.

Одразу було прийняте рішення оглянути пошкоджену машину. В мене була надія запросити допомогу через рацію в машині. Але, як виявилося, вона була знищена ударом машини об ґрунт. Тоді я заходився лізти до кишені, щоб зателефонувати з мого телефону. Благо, він був цілим, проте безкорисним. На жаль, в полі ніде не ловив зв’язок, тому мета попросити допомоги у своїх колег швидко відпала.

Зрозумівши своє становище, я вже був готовий вийти на головну дорогу та крокувати до найближчого села, але замість цього, я остовпів.

Замість дороги красувалося поле, нескінченне, в прямому сенсі цих слів, поле. Своїм зором я не зміг зловити нічого, окрім колосків пшениці. Ніякого лісу, степу чи іншого середовища я не бачив. Але ж я точно пам’ятав, що дорога була! Я знав, що вона десь має бути поряд!

Однак її не було, ніде.

Зрівнявши переваги та зневаги даної ситуації, я прийняв вольове рішення піти в глиб поля. Для вас це могло прозвучати якось безнадійно та тупо, проте для мене це був єдиний вихід. Тим не менш, що мені ще залишалося? На одному місці стирчати? 

Я хутко взяв потрібні мені речі та потихеньку, оглядаючись на кожний шурхіт почав просуватися все далі й далі від автівки на північ від неї.

Не можу й навіть описати свого хвилювання, щодо цієї подорожі. Масла в вогонь підливала не тільки невідомість місця, а ще й темрява та холодний вітер, котрий охолоджував усе моє тіло аж до кісток. Я до ладу й не знав куди йду. Просто йшов, з надією побачити якесь поселення. Так то воно й мусило статися, адже за декілька кілометрів  від поля мало знаходитися селище, до якого я та Микита їхали, але не доїхали. Тому я не покладав надії дістатися туди 

Через кілька хвилин блукання я почав помічати дивні речі. В міру того, як я проходив далі, колоски здавалися все більшими та більшими, стаючи якимось неприступним лісом, що вів мене у темну хащу, через яку нічого не можна було роздивитись. Все це відбувалося прямо перед моїми очима.

Коли на моїх очах колоски різко проросли на кілька метрів вверх, мої ноги вирішили зупинитися, а мозок - зробити перерву у своєму бутті, щоб подумати, що робити далі. Переді мною за кілька секунд утворилася масивна хаща колосків пшениці, однак виглядали вони по-іншому: вони були чорними, наче й не мали кольору. Посеред хащі був вхід, що розпочинався ґрунтовою доріжкою. На додачу подекуди звідти щось лунало. Було схоже на завивання, чи щось подібне на те.

Я нічого не розумів. Всі ці речі з перетворенням здавалися мені лише грою тіней. Але звук… був справжнім.

Ще трохи постоявши на місці, кусаючи губи, я все ж таки  ступив на ту стежку, попередньо, ввімкнувши ліхтарик на своєму телефоні. Ступивши на поріг невідомого, темрява різко заволоділа моїм тілом. Холод посилився, та пробив мене аж до кісток. Вигляд в мене був наче в ляльки, котру добряче помацали. Стиснувшись, та інколи дихаючи у свої руки, я продовжив шлях, тільки вже через хащу.

Якщо ви скажете що її ж можна було обійти, то я вам відповім: ні, це було неможливо.

З перших хвилин усе було добре, тільки моторошно трохи було від тої атмосфери. Пройшовши кілька кроків, промінь світла вловив якусь рідину на землі. Придивившись до неї краще я зрозумів, що вона була червоного кольору. Гадаю, навіть пояснювати не треба, що то була кров. Такі плями я й бачив раніше, коли йшов сюди, але ті, що я побачив у хащах були іншими: вони зрослися в одну суцільну криваву пляму. 

Пояснити їх присутність тут та на полі я міг тим, що Микита вижив та попрямував сюди. Усвідомивши це, я почав активніше просуватися вглиб, інколи гукаючи Микиту. 

Кінець кінцем, мої пошуки принесли результат, проте не в мою користь. В якийсь момент моїх пошуків, я дійшов до одного місця, що відрізнялося від іншого. Переді мною предстала поляна із ґрунтовою землею, яку оточували великі колоски пшениці. В принципі, нічого нового не було, просто розширена територія, на перший погляд. Відразу я помітив, що в центрі хтось лежав. 

Зачаровано посвітивши туди, ліхтарик відкрив мені ось таку картину. В самому кінці галявини лежало тіло, придивившись я зрозумів, що то був Микита. Я вже зрадів його знахідці, але дещо було не так. Біля нього лежали залишки якоїсь дерев'яної споруди, та із самого Микита щось текло. Я подумав, що він стікає кров'ю, і не гайно підбіг до нього, щоб допомогти. Однак прибігши я не тільки не зміг допомогти йому, а ц сам ледве не поплатився життям за свою витівку. Зблизу я побачив освітлене лице Микити, що було повністю роздертим та спотвореним. Ніяких сенсорних органів чуття на лиці не було, окрім чорних дірок, що їх заміняли. А шкіра була… якоюсь не такою. Була вона тонкою та розташована в ряд, наче солома. 

Від побаченого я завмер. На мить я подумав що Микита мертвий, але ні, його тіло посмикувалося кожну секунду!

З цього, я почав трусити його, голосно проговорюючи його ім'я. Раптом він відкрив свої очі. Як я вже казав, їх не було, я зрозумів це по червоним точкам, що стирчали з двох чорних дірок. Потім був гучний рев, що збив мене з місця, заставивши закрити вуха обома руками.