Третя Частина

Валерій Полікарпович завжди був спокійною та смиренною людиною в нашому колективі. Ще змалечку йому довелося власними очима спостерігати за подіями Другої світової війни та придушенням української нації зі сторони комуністичних сил. Можливо, саме ці фактори й зіграли роль на його майбутній професії. Квадратне суворе лице, сірі тонкі очі та непомітна сивина лише підкреслювали його приналежність до судмедекспертизи. 

Чесно кажучи, ніколи не розумів людей, які ще з самого народження обдаровані бажанням отримати роботу саме в такій сфері. Важко дивитися на молодих юнаків, які тільки починають свій кар'єрний шлях, розтинаючи тіла покійників. Не кожен зможе це пройти та, зазвичай, такі особи просто покидають свою посаду, відмовляючись від роботи. Це не дивно, адже навіть й мені ніяково від думки, що в якийсь день я не матиму змоги відмовитися від риття в чужому тілі, оглядаючи кожен його орган на цілісність. За чутками, Полікарпович займається цим понад тридцять років. На час цих подій, йому було майже шістдесят п'ять, а зараз всі шістдесят сім. 

Як ви, напевно, вже зрозуміли, саме Валерію довелося працювати зі знайденим мертвим тілом. Розтин відбувся о дев'ятій ранку в підвальному приміщенні моргу. Коли ми вкотре увійшли туди, мене знову нахлинули спогади про минулі кримінальні справи. Темні бірюзові стіни не вперше зустрічали нас із холодними обіймами. З кожного куточку пахло медикаментами, травами та формаліном. А під кінець нашої подорожі, коли ми вже доходили до кінця, легенько почало тхнути сирістю. На додачу, ще й скрип старої каталки викликав ще більшу неприязнь до цього місця, та пришвидшив бажання покинути його.

В кінці коридору нас вже очікував Валерій Полікарпович. На ньому був бірюзовий халат, який закривав тіло, та коричневі туфлі. Він стояв біля дверей своєї приймальної та курив сигарету, проте побачивши нас, ще трохи почекав та загасив її. 

Медбрат віддав тіло та швидкою ходою покинув морг, а ми залишилися чекати, сівши на м'який диван неподалік. Атмосфера моргу давила на нас, і не дозволяла почати хоч якийсь діалог, тому весь час ми сиділи та очікували, коли Валерій Полікарпович закінчить роботу. Однак, ми трохи прорахувалися з приблизним часом закінчення праці, бо через хвилин десять, з кімнати вийшов Валерій Полікарпович.

Стоячи у проході, він секунду дивився на нас, пізніше зняв свою медичну маску, та жестом руки запросив нас до себе у кімнату.

Увійшовши, мені з Микитою у поле зору потрапив двометровий, сталевий стіл, на якому лежав покійник із розрізаною грудною кліткою. А в кількох сантиметрах від нього стояв мініатюрний столик, на якому лежали замурзані в крові хірургічні інструменти та серце, що трохи привернуло мою увагу. У світлі лампи, воно здавалось якимось іншим, не схожим до справжнього. Мої думки розвіяв басовий голос Полікарповича:

-Хлопці, підійдіть сюди, - скомандував він нам, та зробив характерний жест рукою.

Наче слухняні діти, ми повинувалися та підійшли до операційного стола ближче. Своєю чергою, Валерій обома руками схопив зі столика серце, так що аж кров потекла на підлогу, та підніс його майже до наших облич.

-Дивіться, хлопці, що це таке? - голос здавався схвильованим та, в один час, роздратованим.

-Ну, Валерію Полікарповичу, це ж… серце? - легко посміхаючись відповів Микита.

Однак в глибині душі Микити, йому далеко було не до сміху, мені теж.

-Та я бачу, що це серце, не печінка ж.

-А в чому тоді справа? - запитав я.

-Ви так і не побачили?

Ми синхронно повертіли головами та витріщилися на лице Валерія.

-Боже, - проказав пошепки він, після чого кинув серце на операційний стіл, на вільне місце. -Воно ж не справжнє.

-Як це несправжнє? - зніяковіло запитав Микита.

-Хлопці, я то думав, що ви вже не настільки втратили зір на ваших тих завданнях. Але якщо придивитися, то навіть коню зрозуміло, що це серце фальшивка, - Валерій Полікарпович підняв серце рукою та тицьнув перед нами. -Ось, подивись на цю тканину, вона ж не природна. Це звичайна солома, самі спробуйте!

Ми зніяковівши, обережно почали мацати серце, слухавши голос Валерія, що закликав нас не боятися цього робити. Слова Валерія та мої здогадки були правдивими. Епікард був покритим соломою в рядок, що начебто обволокувала серце, але при розрізі, з нього почали висипатися криваві колоски пшениці, між якими ковзали ошпарити.

Наче зачаровані, ми не могли відірвати погляду від побаченої картини. Валерій Полікарпович не замовкав ні на секунду. Нам нічого не залишилося нічого, крім як вислуховувати його.

-Коротше хлопці, я не знаю що у вас там коїться і в що ви знову влізли, але результати ви бачите перед собою.

-Та ми й самі знаємо, що вся ця справа якась дивна, але може все не так однозначно? - сказав Микита.

-Що ти маєш на увазі? - запитав Полікарпович.

-Можливо… Серце підмінили? Ну, вбивці ж могли витягнути органи з тіла?

Валерій Полікарпович покрутив пальцем у скроні.

-В тебе, Микито, точно клепка з голови злетіла, якщо ти вже таку хрінь несеш. Хоча, твоя теорія в принципі могла б мати право на існування, але…

-Що але? - перебив Валерія Микита.

-...Але в цього чоловіка геть усі органи такі.

Ні секунди не вагаючись, Валерій Полікарпович підніс до наших лиць частину товстого кишечника, та заговорив:

-Ось, цей красень теж не справжній.

Своїми кістлявими руками Валерій Полікарпович почав розтягувати та скручувати шматок кишечнику, щоб створити одну маленьку дірочку, з якої морем потекло ще кілька опаришів. Тканина хрустіла, наче та солома.

Микиту ледве не вирвало від таких викрутасів, у мене ж було трохи інше відчуття, подібне до блювоти. Однак здавалося, що з моєї пащі потече не кисла блювота, а ті самі черв’яки, від чого рвати захотілося ще дужче, але мені, та Микиті, вдалося утриматися.

Побачивши наші бліді обличчя, Валерій Полікарпович поклав кишечник на місце, та запитав нас своїм веселим голосом: