Друга Частина

Відверто кажучи, за двадцять років праці в криміналістиці я неодноразово спостерігав багато жахливих та нереальних для нашого розуміння ситуацій, які б хотілося навіки кудись викинути та забути. Однак один виклик повністю звів мій розум до нуля, і ще довго не дозволяв йому відновитися, як мені, так і моїм колегам.

Це сталося в травні, два роки тому в майже безлюдному селищі у Хмельницькій області. Приблизно біля початку десятої години вечора, до мого колеги по роботі подзвонив один із наших знайомих, поліцейскьий Вадим Лук'яненко, як я пізніше дізнався. Дзвонив з того приводу, що він та його колега, приїхавши на пізній виклик, не змогли віднайти потерпілого чи потерпілих, а тільки звірський безлад, роздерті стіни кімнат та купу кривавих плям, засіяних на кожному кроці. І ще, за словами Вадима, вони знайшли в одній з кімнат відірвану чиюсь руку та частину ноги.

Почувши цю новину, більшість хлопців з нашого відділку, в тому числі і я, хутенько зібралися і попрямували на двір до службових машин. 

Мені довелося їхати у звичайному мерседесі на задньому сидінні посередині. Компанія складалася з трьох осіб, не рахуючи мене самого. 

З права від мене сидів мій, не побоюся цих слів, найкращий друг за ці роки, Мирошниченко Микита. Ця людина особливо в'їлася в мою пам'ять в тій поїздці, адже всю дорогу він про щось торохтів, в той час, як я намагався трохи поспати.

На відміну від лівого абонента, в мене це так і не вийшло. Його по-різному називали, але найпоширенішою кличкою була "задубілий". Ім'я йому було Роман Мельничук.

Ну і я звичайно. Звичайна людина, одружена, має дитину, Чабан Валентин.

Вести таку банду згодився наш водій Морозенко Анатолій, котрий був наймолодшим з нас чотирьох.

Насолоджуючись піснями Степана Гіги та Зіброва у салоні, я подекуди зазирав у вікна, з надією щось у них розгледіти, бо ще змалечку любив їздити уночі й дивитися на її красу крізь широкополі лани та густі ліси. Тоді я теж намагався цим зайнятися, але темнота була занадто непроглядною. Навіть повністю віддавши самого себе на дослідження світу за вікном, єдине що я зміг розгледіти, були кронами декількох дерев, щільно зрощених між собою, окутаних темрявою.

Однак, через кожні дві-три хвилини мене відволікав Микита зі своїми питаннями на абсолютно будь-які теми. Всю дорогу він жваво намагався із нами про щось розмовляти. Рома солодко спав, а я намагався це зробити, однак на заваді постійно стояв Микита, не даючи мені ані шансу вдертися до світу сновидінь. А Толя спостерігав за дорогою та помірно їхав, інколи матюкаючи дороги та їх будівельників.

Приблизно в такій атмосфері, за якихось дві з копійками години ми дісталися до місця призначення. На вулиці була непроглядна темрява, яка за час нашої поїздки, здавалося, ще в декілька разів згустішала.

Ми зупинились біля звичайного будинку, неподалік від річки та лісу, разом із полями. Хоча його й не було добре видно через скло автівки, мені все одно вдалося побачити його білі стіни, які на фоні повної темряви створювали спеціальний відтінок, що гармонійно контрастував на фоні ночі.

-Ну короче, мужики, ось ми і приїхали, - сказав до нас сонним голосом Толя. -Виходьте, а я тут буду.

-Дивись тільки не засни, - жартівливо сказав Микита. -Ну добре, хлопці, прийшов час роботи.

-Ще б пак, - потягнувся я та відчинив двері автівки.

Легкий, прохолодний вітерець відразу ж ударив мене прямо в лице, трохи вивівши із сонливого стану.

-Гей, Ром, а ти куди? Нам, начебто, сюди треба, - здивовано запитав Микита Рому, я лише обернувся і поглянув у бік на Романа, який кудись йшов.

-Хлопці, та я зараз прийду, я скоро, - відказав Рома, прямуючи в суцільну темноту.

Не потрібно було бути навіть школярем, щоб зрозуміти, що Рома пішов відлити. Ми двоє з Микитою це зрозуміли та вирішили не заважати йому.

Потім ми вирушили всередину двору до наших хлопців, які приїхали майже з нами одночасно.

Я пройшов до середини подвір'я. У центрі трохи зарослої території стояв чоловік. Середньої статури та зросту, мав трохи посивіле коротке волосся та такі самі, пишні вуса, був одягнений в сірий піджак та такі самі штани. Ми з Микитою підійшли до нього:

-Привіт, Івановичу, - почав я;

-Доброї ночі, - почав Микита;

-Доброї, доброї хлопці, - відказав Семен Іванович. -Ну що, готові трохи попрацювати?

-Та начебто так, - відказав Микита, я ж тільки стояв на місці та оглядав подвір'я. Поки Микита та Семен Іванович про щось торохтіли, крізь темряву я запримітив одне поле в далечині лану. І щось мене у ньому зачепило. Що конкретно не зміг сказати, бо раніше ніколи не бачив подібної зміни, однак можу тільки припустити, що поле на кілька секунд стало червоним.

Проте коли я струсив головою, червоний колір зник з мого поля зору, і поле заграло темними барвами. Там була просто темрява, за якою неодмінно щось та й було. Подумки, я все на це плюнув та заходився до своєї справи. В той час, Микита та Семен Іванович закінчили діалог та пішли в хату, напевно, щоб провести обшук. Моя ж робота полягала в іншому. Я мусив розпиувати свідків у цій справі. На той момент, ними були двоє поліцейські, з яких один  нас і викликав сюди. То ж я твердою та рішучою ходою направився в їхній бік, до сторони вхідних дверей у дім. Попередньо, приготувавши блокнот та ручку із кишені. 

Переді мною стояли двоє мужиків, років 30 - 35. Одного з них звали Вадимом, з ним я вас вже ознайомив. А другим був його напарник, якого я ледве знав, проте чув що його звали Леонідом.

-Доброї ночі, хлопці, - почав я.

-Та… доброї, - промовив Вадим, дивлячись кудись униз.

-Доброї, - відповів Льоня.

-Сподіваюся, ви знаєте що я за тип і чому стою тут. Просто відповісте на мої питання і зможете бути на якийсь час вільними, зрозуміли?

-Не потрібно з нами поводитися так, начебто ми якісь особливі підозрювані, - сказав Вадим із ноткою сарказму.