Перша Частина

Ця історія могла залишитися невідомою для людських вух й надалі, якби не моя дитяча допитливість. Її розповів мій дід коли мені було ще сім років. Однак, через свою незвичайність та жахливість, ця оповідь закарбувалася в моїй пам’яті ще на довгий період.

Тоді був осінній день, приблизно жовтень, бо листки на деревах коло хати вже прийняли багряні кольори та були вже напоготові опасти на вогку землю. Дідусь, Павло Сергієнко, сидів на ґанку і покурював сигарету марки “Парламент”, яку зазвичай привозив мій батько, на прохання дідуся. І в якийсь момент він побачив мене, як я виходжу з-за хліва з купою опалого жовтого листя клену. Побачивши свого онука, дідусь миттєво загасив сигарету об комірець, поклав біля себе та, посміхаючись, жестом руки покликав до себе. Я хутенько підбіг та встав перед ним, попередньо сховавши свої руки за спиною.

-Ну показуй вже, що там у тебе, - ласкаво промовив хриплим голосом дідусь.

Я посміхнувся і швидко показав дідові вологі жовті листочки, які протягнув до його лиця.

-Дуже красиві, дуже, - говорив він, оглядаючи листки один за одним. -Де ж ти, Ваню, такі красиві листочки знайшов?

-Біля сусідського поля, о-отам, - я вказав пальцем у бік, на чорну точку всередині поля, що походила на опудало.

На обличчі дідуся посмішка раптово змінилася на приголомшення та, здається, страх.

-Біля поля? - перепитав він.

-Так… А що, дідусю? - здивовано запитав я.

Натомість дід закипів.

-Скільки я тобі вже разів казав не йти туди? Ти взагалі вмієш слухати, остолопе?! - почав він кричати.

Я не промовив нічого, лише опустив погляд, відчуваючи як мої губи посмикуються, а щоки червоніють. Дід Павло це побачив та трохи охолонув.

-Ну пробач, пробач… - заговорив він до мене, обіймаючи мою жовту куртку. -Мені не слід було на тебе так кричати, пробач…

Ще якусь мить я лежав на дідовому плечі, але згодом його відпустив та сів поряд діда, після чого настала тиша, яку розірвало моє дитяче питання:

-Дідусю, а що з тим полем не так? Чому ти забороняєш мені туди ходити гуляти? - розпитував у діда я.

Той лише дістав пачку сигарет з дірявої кишені, відкрив її, та помістив у свою кістляву руку бичок, який запалив та засунув до рота:

-Ти ще занадто малий, щоб говорити про такі речі, - дід зробив тягу та випустив дим. -Підростеш розповів, а зараз тобі заборонено туди ходити, там… - задумався,- скотину багато разів кололи, смердить чортом. Якщо хочеш так само смердіти, то будь ласка, йди, - зареготав дід та увійшов до хати.

Через декілька хвилин я, змирившись та споглядаючи вдалечінь, пройшов слідом за дідом. Проте, в той день мені не судилося сидіти склавши руки.

Так вже сталося, що з самого народження я був ще тим шилом в п'ятій точці. Завжди мав до чогось справу. І в той вечір, моя цікавість заграла новими барвами. Приблизно о десятій годині вечора, коли мої батьки та дідусь з бабусею спали, я підготував ліхтарик, тепліше вдягнувся та непомітно вийшов з дому, а потім відправився до сусідського подвір'я.

Чесно кажучи, взагалі не знаю що конкретно змусило мене піти на такий вчинок. Чи то була цікавість до забороненого, чи просто хотілося дізнатися, чим те місце заслужило таку скверну репутацію, чи то мені просто хотілося, в якомусь сенсі, розважитися. На то і є дитячий розум, що ще можу сказати?

За декілька хвилин я дістався сусідського двору, до нього буквально потрібно було пройти кроків з десять. Двір був невеличким. Окрім двоповерхової дерев'яної хатинки, такого ж самого сараю та загонів для птиць чи кролів, нічого більше не було. За дальнім парканом, що вів у безкраї поля та ліси, знаходився розвалений туалет, такий самий віз та гірка сміття.

Хочу перш за все сказати, що до поля можна було пройти декількома шляхами. Сенс першого полягав у тому, щоб пройти до поля через особисте дідове поле, що було коло його хати, а другий - через сусідське подвір'я. Я начебто знав про усі ці шляхи, але щось смикнуло мене обрати саме другий, можливо через те, що так було б швидше. 

Ідучи я подекуди оглядався, щоб переконатися чи немає за мною ніякого сліду. Мені було трохи страшнувато вночі ходити по темним куткам селища, але ситуацію розігрівав ліхтарик, який надавав хоч якесь світло і було вже не так лячно. 

Вийшовши з сусідського подвір'я я хутко віднайшов піщану стежку, що схилом вела донизу. Своїми маленькими ногами я вправно намагався повільно спуститися та не впасти, адже там це можна було зробити. Як результат, під кінець спуску я спіткнувся об камінь, коли збільшив рух, проте зміг втриматися на ногах, тому й не впав. І продовжив йти далі, через нескошену, зарослу траву.

Коли я знаходився в декількох метрах від поля, то неодноразово звертав свою увагу на чорне опудало яке стояло в далечині. Все б нічого, але підходячи ближче, я помітив, що недалеко від того опудала стоїть ще одне.

Декілька секунд я простояв на місці в заціплені, бо раніше бачив лише тільки одне опудало, а тут їх два. Але трохи  подумавши, та списавши все на гру темряви та мою неуважність, мої ноги продовжили шлях. А коли я нарешті дійшов, то занурив своє тіло в пшеничне поле, і продовжив йти далі.

Вже як декілька тижнів поле не засихало та продовжувало зберігати свої колоски, що мене особливо дивувало. Маю на увазі що пшениця росла сама по собі. Приблизно три-чотири тижні тому, поле було пустим, а вже зараз було вкрите широкою пшеничною ковдрою. І ніхто її не збирав. Однак тоді я ще не знав чому так відбувалося, і не придав цьому великого значення. У моїх планах було просто побути кілька хвилин всередині поля і все, потім я б пішов додому. Але зі звичайної дитячої цікавості, це переросло в потойбічну маячню, від якої я зміг врятуватися, хоча й зараз не можу до кінця зрозуміти як. 

Ще хочу наголосити, що в саму глиб поля я вирішив не заходити, та прийняв рішення стояти у полі з краєчка. Такий вибір прийнявся швидко та неочікувано, так само як і з'явилося третє опудало, що й змусило мене це зробити.