***

Отямившись, Тигріна здригнулася. Над нею навис обвуглений до чорноти кістяк з затиснутим у руці оплавленим ножом. Нічого не розуміючи, дівчина поглянула на Славка, який сидів неподалік, обхопивши голову.

– Що це? – спитала вона, вказавши на скелет.

– Митько, – глухо відказав хлопець. – Це він вбив Креміня і намагався вбити нас.

– Зрозуміло, – Артеміда торкнулася розбитої голови і скривилася від болю. – А як він зробився таким?

– Я дихнув полум’ям, – зізнався Славко. Дівчина аж підскочила від подиву.

– Ти це вмієш? – вона вражено озирнулася, помічаючи випалену під корінь траву і тліючі вуглики навколо.

– Виявляється, що так, – невпевнено усміхнувся музикант. – Але не проси повторити.

– Що у вас трапилося? – пролунало неподалік. Впізнавши голос, Тигріна одразу побігла на нього.

– Мамо! – вона міцно обійняла неньку. Жінка скуйовдила їй волосся, але раптом закашлялася і знесилено опустилася на землю.

– Що з тобою? – стурбовано спитала дівчина. Сі Ван винувато всміхнулася:

– Мисливець. Він вбив твого тато, а коли я… потурбувалася про нього, то зумів і мене прихопити. Бабця розповідала, що у корейських мисливців проклята кров, але я вважала це забобонами. Виявляється, вона була права. Існують отрути нешкідливі для людей, проте смертельні для нас. Мені шкода, що ми покидаємо тебе так рано.

– Не треба! – сльози виступили на очах Артеміди. Ляпас від матері змусив її відсахнутися.

– Не смій плакати, – звеліла жінка, не підвищуючи голос. – Будь сильною. А головне, будь щасливою. Дракон, – окрикнула вона Славка. – Не кривдь мою донечку. Інакше пожалкуєш.

Хлопець тільки кивнув, не знаючи, що сказати в таку мить.

– Баочин (кит. 抱歉 – Пробач), – додала вона рідною мовою. – Діти, ви кращі від нас, тож жити маєте краще. Наш час минув, але ваш ще навіть не почався.

– Я можу щось зробити для тебе? – тремтячим голосом запитала дівчинка. Мати похитала головою.

– Хіба що ти носиш з собою валер’янку, – пожартувала вона. – Усміхнися. Мені буде легше, якщо я бачитиму твою усмішку.

Переборюючи себе, Тигріна намагалася усміхатися крізь сльози, аж доки Сі Ван не перестала дихати. Тоді дівчина підвелася й розревілася, голосно і негарно. Підійшовши до неї, Славко рвучко обійняв спортсменку, пригорнувши до себе. Вона тремтіла всім тілом, а коли її плечі перестали здригатися, підлітки поглянули одне одному у вічі. І поцілувалися.

Насправді, це важко було назвати справжнім поцілунком. Їм навіть не вдалося торкнутися губами, лише незграбно зіштовхнутися обличчями. Хлопець спробував ще раз, але Артеміда несподівано відштовхнула його так сильно, що він розтягнувся на траві.

– Ні! – вигукнула дівчина, заперечно хитаючи головою. – Ні-ні-ні! Нізащо! Цього не буде!

– Чому? – здивувався Славко. – Хіба я тобі не подобаюся?

– Так, але що з того? – вона нарешті зізналася, але навіть не помітила цього. – Моя мама все життя присвятила коханому чоловікові і поглянь, що з нею сталося. Я не хочу так закінчити! Тим більше, що я тобі навіть не подобаюся. Ти в мною зацікавився лише тому, що Оленка тебе віником побила!

– Послухай, ми з тобою потрібні одне одному, – спробував її заспокоїти хлопець. – Ми єдині в своєму роді, несхожі на інших. Нам варто триматися разом. Не хочеш зустрічатися, будемо просто друзями.

– Ми не зможемо бути друзями, – відказала Тигріна. – Вже не зможемо. І нам буде безпечніше окремо. Легше загубитися серед людей.

– То як ти вчиниш? – зітхнув Славко, збагнувши, що її не вмовити. Дівчина сумно всміхнулася.

– Не хвилюйся. Більше ти мене побачиш, – пообіцяла вона.

Артеміда нахилилася до тіла матері, взяла її на руки і понесла. Дивлячись їй вслід, Дахак раптом побіг за нею і, наздогнавши, сунув дівчині флешку в кишеню.

– На ній мої записи, – пояснив він, важко дихаючи. – Бетховен, Шопен, і навіть Юріма. Я знаю, ти любиш мою гру, тож нехай тобі від мене зостанеться тільки найкраще.

– Дякую, – прошепотіла Тигріна. Вона вже була досить далеко, коли Славко не стримався і гукнув:

– І все одно ми ще зустрінемося. Навіть не сумнівайся.