***

Повертаючись зі школи, Оленка озирнулася і збагнула, що хтось йде за нею. Ще навіть не смеркалося, тож вона не злякалася, проте про всяк випадок пришвидшила крок. Вже біля самого двору її схопили за руку. Не втримавшись, дівчина скрикнула.

– Пробач! Я не хотів тебе налякати, – винувато посміхаючись, пояснив Славко. – Мені треба тобі дещо розповісти. Насправді я потребую твоєї допомоги.

– Гаразд, – погодилася дівчина, стиснувши натільного хреста. – Ходімо в будинок. Я пригощу тебе чаєм.

Пройшовши просторе й доглянуте подвір’я, вони піднялися по ґанку і опинилися в темній, але охайній вітальні. Довгий стіл та вражаючий набір взуття у передпокої вказували, що в цьому домі мешкають щонайменше з десяток осіб, але хлопця це не схвилювало. Роззувшись, він озирався довкола, доки Оленка готувала чай на кухні.

– То в чому справа? – запитала дівчина з іншої кімнати.

– Це важко пояснити… Насправді краще побачити, – зам’явся Славко. – Зараз покажу. Я тренувався перед дзеркалом. Тільки не бійся.

Однокласниця обернулася і побачила, що його очі палають зеленим вогнем. Скрикнувши, вона впустила чашки, що впали на підлогу і розбилися.

 – Обережно! – хлопець підхопив її, інакше б Оленка сіла прямісінько у розлитий чай. – Я ж попереджав!

– Не чіпай мене! – дівчина відштовхнула його і позадкувала. – То це був ти? Чому ти переслідуєш мене?

– Я не знаю! – з очей Славка струмками потекли сльози. – Щось тягне мене до тебе. Тигріна сказала, що… Знаєш, я не буду це повторювати. В мені щось є, щось лихе і я не знаю як з ним боротися. Вчора сталися жахливі речі і мама кудись зникла, тож мені навіть ні з ким порадитися. Я прийшов до тебе, бо не знав де ще шукати допомоги.

– Та невже? – голос Оленки зірвався на високий писк. – Ти тижнями стежив за мною з темряви, переслідував у сутінках і залякував. Хіба так просять допомоги? Зізнайся, ти хотів чогось іншого. Скажи чого! І бодай раз, скажи чесно.

– Добре, – хлопець винувато потупився. – Я хотів… тебе. Ти дуже мені подобаєшся.

Дівчина стрімко схопила віник і вдарила його по голові. Від несподіванки Славко заточився, ледь встоявши на ногах.

– А моя думка тобі неважлива? – обурено вигукнула Вірна, супроводжуючи кожне своє слово черговим ударом. – Я, що, по-твоєму, маю стрибати від радощів? Ти мені огидний! Клятий збоченець! Мерзотний грішник! Ні, ти не грішник, ти одержимий! Одержимий хтивим демоном, який чіпляється лише до чорних сердець і проклятих душ. Я не хочу мати з тобою нічого спільного.

– Годі, годі! Я зрозумів, я піду! – задкуючи, запевняв Дахак, але розпалена дівчина вже не чула його слів і продовжувала бити. Сльози струмками текли з її очей і в розпливчастій постаті перед собою вона бачила не лише сина директорки, а й всіх хлопців, що безтактно хапали її, мацали, задирали спідницю, відпускали похабні жартики або роздягали поглядом. А таких було багато, надто багато за останні два роки її життя. Тож сьогодні Славко отримував за всіх.

Відступаючи під безперервним градом ударом, хлопець вийшов з будинку і навіть вибрався за хвіртку, але на вулиці таки спіткнувся й впав. Оленка продовжувала лупцювати його віником, не даючи підвестися, що не на жарт роздратувало сусідських собак. Один за одним з-за парканів визирали усміхнені обличчя, дехто навіть знімав його чергову ганьбу на мобільний.

– Оленко, припини! – пролунав раптом категоричний окрик і обидва впізнали голос Артеміди. Знесилена Вірна схлипнула й впустила віник, спустошена після шквалу емоцій. Поправляючи сарафан, Тигріна підійшла до Славка і присіла поряд.

– В тебе солома у волоссі, – сказала вона, прибираючи сміття з його скуйовдженої зачіски. – Ходімо, звідси.

Взявшись за руки, підлітки пішли геть, не озираючись. З двору Оленки пролунало стривожене:

– Доню, що за гамір на вулицю?

– Не переймайся, батьку, – збрехала дівчина, стискаючи натільний хрестик і швидкими рухами витираючи сльози. – Нічого важливого не трапилося.