***

Заливаючи підлогу кров’ю, Тигрін лежав, підтримуваний дружиною. Попри розпач, жінка лишалася цілковито спокійною.

– Хто це зробив? – допитувалася вона, перебираючи його руде волосся. – Дракон? Син директорки?

– Ні. Я не знаю… Я вперше його бачив, – важко дихаючи, шепотів чоловік. – У нього була рушниця і маска. Бісова маска, через яку я не зміг його роздерти! Старий, весь у синьому, з намистом на шиї і… твоєї раси.

– Зрозуміло. Кореєць, – спохмурнівши, відзначила дружина. Здоровань спантеличено зиркнув на неї:

– Що?

– У корейців полювання на тигрів не просто розвага чи необхідність, а покликання. Мисливці вдягають традиційний одяг і дають обітницю мовчання. Свого часу дуже шанувалися на Батьківщині і, винищивши там всіх справжніх тигрів, переключилися на нас. Та тебе це не повинно турбувати, – зазирнувши йому у вічі, жінка промовила, старанно підбираючи кожне слово: – Ти ж розумієш, що помираєш? Навіть якби ми могли звернутися у лікарню рана надто серйозна і ти втратив забагато крові. Мені дуже шкода.

– Нічого страшного, – Тигрін спробував усміхнутися, але натомість скривився від болю. – Захисти Артеміду. І ще одне, Сі Ван. Я повинен був сказати це раніше, значно раніше. Я люблю тільки тебе та нашу доньку. Жодна… жодна з тих жінок не варта й твого вуса і я шкодую за кожну секунду проведену з ними.

– Наш рід вимирає, – сумно зітхнула дружина. – Ти робив, що мусив.

– Це правда, – погодився він. – Але ти маєш знати, що я цим не насолоджувався. Хіба що, тільки фізично… Во ай ні.

– Я тоже тебя люблю, Хулобо То. Хулобо То! Георгій! – жінка окрикнула його, але чоловік мовчав. Припавши вухом до його грудей, вона не почула ні звуку. Обійнявши тіло коханого, Сі Ван пригорнулася до нього і тихо схлипнула.