***

– Ого, тільки погляньте! У нашому місті стріляли! Прямісінько на Володимирській! – вигукнув хлопчина, гортаючи стрічку новин на перерві. Більшість однокласників одразу обступили його, решта занурилися у власні телефони. Втім, дехто зостався байдужим до цієї новини.

– Скажи, а ти про Івана нічого не чула? – запитав Митько, підійшовши до Артеміди. Дівчина вся напружилася.

– Про Креміня? Ні, – збрехала вона, натягнуто посміхнувшись. – А в чому справа?

– Та немає його в школі, – повідав Кривий. – І на дзвінки не відповідає.

– Славко також, – зітхнула Тигріна, похопившись, що бовкнула зайве. Проте запізно.

– Отже обидва пропали? Підозріло, – проказав Митько так гучно, немов хотів, щоб його почув весь клас і, зиркнувши на неї, несподівано змінив тему: – А ти чому так вбралася сьогодні? Скільки знайомі жодного разу не бачив тебе у сукні.

– Це сарафан, – буркнула Артеміда, вкотре поправляючи одяг. Вона й сама встигла розчаруватися, що зранку здумала вдягтися інакше, адже почувалася у цьому сарафані немов в сорочці з кропиви. Чомусь їй здавалося, що він забагато лишає відкритим, хоча поділ був не коротшим від звичних футбольних шортів. А ще що в ньому її збиті коліна і товсті ляшки одразу кидаються в очі, особливо порівняно з іншими дівчатами. Та найбільш прикро те, що Тигріна зважилася на обновку, бажаючи здивувати та вразити Славка, а він навіть до школи не прийшов.

– Прикольно, – відзначив Кривий, підбадьорливо плеснувши її по плечу. – Ти на дівчинку-домовика схожа.

«А може й добре, що Славко вдома зостався», – подумала Артеміда, ладна провалитися від сорому. Діставши телефон, вона довго перебирала варіанти, врешті-решт спинившись на короткому: «Ти як?».

Дахак не відповів.