***

Смола поглинула згорток з тілом Креміня, з гучним чавканням ласуна-ненажери. Тигріна не помилилася: мрець зник, перш ніж вони встигли змигнути оком. Школярі довго дивилися на байдужу чорну поверхню, до кінця не розуміючи всього, що трапилося цієї ночі. По щокам обох котилися сльози.

– Я б і сама могла його донести, – першою порушила мовчання Артеміда. – Нехай тигри і не мурашки, проте нам під силу у вісім разів важчу здобич тягнути. Але я не хотіла робити це самотужки. Може, цього й не помітно одразу, але мені дуже-дуже страшно. До сьогодні я ніколи не торкалася мерця.

– Я вдячний тобі, – прошепотів Славко. – Ніхто й ніколи не допомагав мені так як ти. Завдяки тобі я нарешті збагнув, що означає мати друга.

– А я все думаю про батьків Івана, – зізналася дівчина. – Як вони почуватимуться, коли їхній син просто зникне, без жодних пояснень? Це не по-людськи. Ми мусимо щось вдіяти.

– Ні, не мусимо, – скреготнувши зубами, заперечив хлопець. – Іван був покидьком і заслужив свою долю. Ти тигриця, я дракон, тож нам не варто переживати через людей. Вони забрали у нас світ, тож ми їм нічого не винні.

– Пробач мене за вчорашнє, – Артеміда винувато опустила очі. – Я повелася нерозсудливо і все зіпсувала.

– Ой, то така дурня! – невесело розсміявся Славко. – Я справді сердився на тебе, Івана й все місто за свою ганьбу, та, після сьогоднішнього, зрозумів, що зняті на стадіоні штани й близько не справжня проблема. Ходімо.

Не поспішаючи, вони пішли геть від ями, у напрямку яскраво освітленого будинку Тигріних. Мимохідь підлітки торкнулися пальцями й, почервонівши, разом відсмикнули руки.

– Я маю ще дещо дізнатися, – стоячи біля хвіртки, сказав хлопець. – Чому ти мені допомагаєш? Це явно не просто солідарність нащадків переможених. Тим більше, що наші пращури ворогували.

 – Мені… Справді дуже сильно… Подоба… Подобається як ти граєш, – червона наче варений рак, пробурмотіла дівчина. Славко полегшено всміхнувся:

– Он як? То у мене теж є фанати? Що ж, тоді я вже знаю як тобі віддячити.

– Ні, – зібравшись з духом, заперечила Артеміда. – Гадки не маєш.

– Тобто? – розгубився хлопець. Відповісти вона не встигла, адже їх раптом окрикнули:

– Гей, ви біля двору! Годі ляси точити, час додому! Майте совість, опівнічники!

Озирнувшись на тата, що стояв на ґанку, дівчина тільки винувато всміхнулася, буркнула: «Бувай» і зачинила хвіртку швидше, ніж Славко встигнув щось сказати.

В будинку Артеміда одразу зіткнулася з матір’ю.

– Повернулася нарешті! – обурено вигукнула жінка, сплеснувши в долоні. – І де ти стільки вешталася? А, головне, з ким? Стривай-но, – вона пильно поглянула на доньку, зазирнувши їй у вічі: – Ти що, плакала?

– Через те опудало? – сполошився тато, роздратовано міряючи кроками вітальню. – Що він тобі зробив? Тільки скажи і я йому миттю шию намилю!

– Не варто, – дівчина здивовано поглянула на перев’язану батьківську руку. – Тато, що це?

– Обпікся випадково, – натягнуто всміхнувся Тигрін. – Не турбуйся, нічого серйозного.

– А де килим? – спортсменка здивовано відзначила, що стоїть на голій підлозі. – І що це за чорна пляма на стіні?

– Твій тато не просто обпікся, а влаштував цілу пожежу, – прийшла на допомогу благовірному мати. – Не звертай уваги, це дрібниці. В тебе щось сталося?

– Ні, ми просто гуляли, – відвернувшись, збрехала Артеміда. – Нічого серйозного.