***

– Не думала, що ти на таке здатен, – вражено пробурмотіла зблідла Артеміда. Славко поглянув на неї блискучими від сліз очима.

– Це не я, – тремтячим голосом запевнив він. – Знаю, як це виглядає, але я нічого не робив. Він вже лежав, я просто витягнув ніж і… Господи скільки крові! Все навкруг червоне! Я не вбивав його. Ти мені віриш?

– Не вірю, – категорично відказала дівчина. – Але я допоможу тобі позбутися тіла.

– Що? – хлопець остаточно розгубився. – Ні, ми ж не злочинці! Я не винний!

– Послухай, у мене тигрячий нюх, – Артеміда підійшла до брусів і підтяглася на них. – Я відчуваю на тобі його кров. Відчують і поліцейські собаки. Ти справді думаєш, що хтось повірить у твою невинність, коли всі докази проти тебе?

– Так, ти маєш рацію, – погодився Славко. – Я згоден. І… стривай. Що ти в дідька робиш?

– Прес качаю, – відповіла спортсменка, ритмічно підіймаючи та опускаючи ноги.

– В таку мить? – уточнив хлопець. – Поряд з трупом?

– Мене це заспокоює, – відказала Артеміда. – Хочеш спробувати?

– Краще скажи як ми позбудемося тіла, – діловито спитав Славко, приймаючи нові правила.

– Поряд з моїм домом смоляна яма, – пояснила дівчина, не перериваючи свого заняття. – Бездонна трясовина, що поглинає все і не лишає слідів. Кращого місця для нього не знайти.

– Згоден, але як ми дотягнемо його туди? – поцікавився хлопець. Тигріна зістрибнула з брусів.

– Твоя мати зоставила мені ключ від комори, – відповіла вона, хлопнувши себе по кишені. – Там є все необхідне.