***

Десятки безногих лускатих тіл звивалися, сплітаючись між собою. Здавалося, це ворушиться сама земля, оживлена якимсь лихим темним чаклунством. Повітря тремтіло від різноголосого розлюченого сичання.

Славко з матір’ю стояли неподалік, дивлячись на це жахливе дійство. Час від часу приповзали нові змії, долучаючись до купи. Зляканий хлопець хотів, але не смів відвернутися. Йому здавалося, що зайнята зміями площа збільшується просто на очах і невдовзі вони підступлять до їхніх ніг та поглинуть. А згодом все місто, всю країну, весь світ. Ціла планета перетвориться у величезний шиплячий клубок посеред безмежного чорного космосу.

– Це зміїне весілля, – пояснила мати, поправляючи окуляри. – Цікаво, що більшості з них навіть не вдасться спаруватися. Надто велика конкуренція. Запам’ятай, Всеславе: цей світ жорстокий і виживають в ньому одиниці. Решта приречені згинути, зоставивши після себе тільки риску між двома датами.

– Добре, я зрозумів, – тремтячим голосом прошепотів Славко. – А тепер ми можемо піти? Мені не хочеться на це дивитися.

– Зрозумів? – глузливо перепитала жінка. – Вибач, але я сумніваюся.

Вона раптом штурхнула його в спину. Заточившись, хлопець впав прямісінько в купу змій. Злякано заволавши, він намагався вирватися з оточення холодних бридких тіл. Потривожені змії розлючено сичали, проникали під одежу і навіть кілька разів боляче його вкусили.

 – Не кричи, – зневажливо порадила Аза Каримівна. – Це вужі, вони неотруйні і тобі не нашкодять. В теорії.