***

Підбори Ази Карімівни цокотіли тротуаром вечірнього міста. Всіяні розсипом зір мовчазні чорні небеса здавалися куди приязнішими, ніж понурі вулиці райцентру. Подумки жінка постійно поверталася до недавньої розмови з сином. Все ж вона перестаралася. Треба буде, повернувшись, знову переговорити з ним і згладити кути. Звісно, вона не вибачатиметься, але він має зрозуміти як багато для неї важить. Всі ці п’ятнадцять років вона жила тільки для нього.

Його батько виявився нікчемою. Нікчемою, що кинув вагітну студентку без копійки за душею. Студентку, яка заради нього зріклася родини і порвала з усіма, кого знала. Він поплатився за це, але відтоді щось наче вмерло всередині неї. Аза Каримівна стала вчителькою, бо мріяла опікуватися дітьми, та тепер не могла зарадити навіть власному синові.

Спинившись біля хвіртки і впевнившись, що не помилилася адресою, директорка дістала телефон. Її виклик скинули, натомість надіславши смс: «Заходьте». Скривившись, жінка тим не менш прослідувала вказівці.

«Дивно, що в них немає собаки, – подумала вона, йдучи асфальтованою доріжкою до високого кованого ґанку. – Ніколи не бачила приватного будинку без пса».

Їй самій хотілося мати власне подвір’я, бодай невеличке. Але коштів для купівлі будинку Аза Каримівна не мала, тож довелося вдовольнитися квартирою. А це означає постійні сварки з сусідами, збори коштів і позбавлення комунальних послуг всього під’їзду через кількох покидьків-неплатників. Мабуть, в цьому й причина її дратівливості. Деякі люди просто не створені жити у мурашниках-багатоповерхівках.

Вхідні двері виявилися напіввідчиненими. Здивувавшись, директорка зайшла всередину, проминула передпокій і опинилася у вітальні. Кімната завбільшки з всю її квартиру зустріла гостю порожнечею і темрявою.

– Добрий вечір. Є хто вдома? – окрикнула вона, відчуваючи, що їй уривається терпець. Спалахнуло світло, змусивши жінку замружитися.

– Даруйте, – почула вона глибокий чоловічий голос з рідкісним акцентом україномовного росіянина. – Донька написала, що затримається в школі, тож ми з дружиною влаштували романтичний вечір. Сподівалися встигнути до вашого візиту, але… трішки захопилися.

– Позбавте мене подробиць, – директорка скривилася і, побачивши господаря, не втрималася і зойкнула: – Ви зовсім з глузду з’їхали?

Тигрін стояв перед нею одягнений лише у плавки і задоволено посміхався. Височенний, зі статурою героя бойовиків він водночас лякав та приваблював. І, що найгірше, чудово це розумів. Мимоволі чоло жінки вкрилося потом, а щоки спалахнули рум’янцем. «Я ще ніколи не зустрічала подібних йому», – промайнуло у неї в голові разом з кількома дуже відвертими картинами.

– В чому справа? – награно здивувався чоловік, наближаючись до неї. Його вражаючі м’язи перекочувалися під шкірою, наче у великого хижака. – Вас тривожить мій вигляд? Моя дружина не заперечує, тож і Вам не варто соромитися.

– Я й не соромлюся, – буркнула жінка, відчуваючи себе цілковитою дурепою. Краєм ока вона помітила тінь, що промайнула у сусідній кімнаті. Його дружина?

– Повернемося до справи, – поправивши окуляри, гостя вирішила для початку відрекомендуватися: – Мене звати Аза Каримівна Дахак. Я директорка школи і мати Всеслава, однокласника Вашої доньки.

– Он як? – награно здивувався Тигрін. – А Ви не замолоді для цього? Якщо у Вас син дев’ятикласник, то ви мали народити його ще до двадцяти. Молода мати-одиначка і стала директоркою? Вражає.

– Обійдемося без сумнівних компліментів, – роздратовано відказала жінка. – Я прийшла не заради них, а щоб обговорити Вашу доньку.

– О, вона неймовірна! – вперше за весь час чоловік щиро усміхнувся. – Спортивний талант і майбутня футбольна зірка.

– От тільки, крім футболу, вона нічогісінько не вміє, – зло відказала Аза Каримівна, загасивши його усмішку. – Якби їй не підвищували оцінки за спортивні здобутки, то давно б перевели в заклад для особливих дітей. В емоційному плані теж відстає від свого віку. Мало спілкується з однолітками, а коли все ж намагається, то не здатна їх зрозуміти. І, що найгірше, вона небезпечна! Зламані ребра Івана Кременя це підтвердять. Про вчорашнє неподобство на матчі я навіть не починатиму говорити.

– А ви не перебільшуєте? – холодно запитав спохмурнілий господар. Директорка глузливо розреготалася:

– Де там! Ваша донька дикунка. Тварина, якій місце у клітці, а не класі. Й це ваша вина, ваше виховання! Ви бодай раз на батьківських зборах з’являлися? І чим взагалі думали, назвавши дівчинку Артемом?

– Її ім’я Артеміда, – зітхнув Тигрін. – Єдине, на якому ми з дружиною зійшлися. І не матері Всеслава мене повчати!

– Я прийшла до Вас не для сварки, а щоб попросити взятися за розум, – заявила жінка. – Нехай Ваше скажене дитя відчепиться від мого сина, інакше вилетить зі школи!

– Більше схоже на ультиматум, ніж прохання, – відзначив чоловік, насуваючись на неї. Аза Каримівна заціпеніла, не в змозі зрушити з місця. Вона шкірою відчувала жар його величезного тіла, коли Тигрін наблизився впритул і зазирнув їй у вічі.

– До речі, щодо імен. Ви можете вважати нас дикунами і звірями, але це не означає, що ми дурні, – він підморгнув їй і зелень його очей змінилася золотом. – Дахак це ж «дракон» на фарсі, правда?

Спалахнуло полум’я, облизавши стіни та підлогу. Тигрін впав, люто гарчачи та притискаючи до грудей обпечену праву руку. Хруснув зламаний поперек і директорка повалилася поряд з ним, вже не дихаючи. Над нею стояла його дружина, тремтячи всім тілом. Потворна напівзвіряча морда з палаючими очима і величезними хижими іклами повільно деформувалася, аж доки не змінилася її людським стривоженим обличчям.