***

Славко відімкнув двері музичної кімнати власним ключем, який йому видала мама. Знявши піджак, він сів за рояль і торкнувся чорно-білих клавіш. Мить – і його пальці затанцювали, а кабінет заполонила піднесена класична музика.

Хлопець грав безупинно, повністю віддавшись мелодії і забувши про все на світі. Про знущання однолітків, про жорстокість матері, про те, що він за все життя не мав справжнього друга і досі навіть за руку не тримався з дівчиною. Все це відступило, стало неважливим і пропало, розчинившись у шедеврі Бетховена «До Елізи». Весь світ зникнув, зоставивши лише його та рояль. Ідеальний союз, цілковита гармонія. Та раптом низький басовитий звук зруйнував її, вирвавши музиканта з чарівного забуття.

Славко розплющив очі і роззирнувся. Поряд з ним лежав порепаний футбольний м’яч, чорно-білий, як клавіші рояля. «Звідки він тут взявся?» – подумав хлопець. Його погляд впав на відчинене через спеку пластикове вікно. Мабуть, залетів крізь нього. Нерозбірливі крики знадвору натякали на цей варіант. Славко впізнав голос Івана, що тероризував його ще з молодших класів і вирішив не заморочуватися чужими проблемами. Піднісши руки, він заграв знову і невдовзі візит м’яча остаточно вивітрився з його голови.

За грою хлопець не почув обережного стуку в двері. Не звернув уваги він і коли вони відчинилися. Відволікся Славко лише почувши невпевнене:

– Вибач, ти м’яча не бачив?

Озирнувшись, хлопець побачив Артеміду у звичній брудній футболці та футбольних шортах. Хоча вони й навчалися в одному класі, проте ніколи близько не спілкувалися. Надто різні інтереси і жодної можливості перетнутися.

Від несподіванки музикант розгубився і не знав, що сказати.

– Ми грали на стадіоні і я дуже сильно вдарила, – пояснила Тигріна. – Точно не бачила куди він залетів, але це єдине відчинене вікно.

– Так, звісно. – похопився Славко. – Тримай.

Він незграбно буцнув м’яч і той, крутнувшись вліво, не прокотився й п’яти кроків. Артеміда не втрималася і пирснула. «Який же я жалюгідний!», – подумав хлопець, ледь не плачучи від досади.

– А можна я тут посиджу? – несміливо запитала футболістка, підіймаючи м’яча. – Послухаю як ти граєш?

– Навіщо? – здивувався Славко. Дівчина густо почервоніла.

– Подобається, – прошепотіла вона, відвернувшись до стіни.

– Так, звісно, – погодився музикант. – Якщо хочеш. Але тебе, певно, друзі чекають.

– Я їм напишу, що матч завершено, – відповіла Тигріна.

Поки він грав, вона сиділа, затамувавши подих і міцно стиснувши м’яч. Артеміда не сміла навіть поворухнутися, щоб не зіпсувати прекрасну музику, подібної якій вона ніколи не чула. Що порівняно з цим співаки в телевізорі чи ости мобільного? Злегка оброблений технічний шум, створений з єдиною метою: причепитися, мов реп’ях і не відпускати. Натомість гра Славка хапала її душу, виривала з тіла і несла кудись в інше місце. В прекрасний і щасливий світ, де немає нічого неможливого.

Хлопець спинився, лише коли в нього заболіли пальці. Підвівшись і ледь не впавши, він поглянув на тиху, мов мишка, однокласницю і пояснив:

– На сьогодні все. Мені час додому.

– Мені також, – Тигріна стрімко підвелася. – А знаєш… тільки не смійся, добре? Ти, мабуть, вирішиш, що я дурна, та я щойно помітила, що клавіші на твоєму піаніно такі ж чорно-білі, як і мій м’яч.

– Це не піаніно, а рояль, – Славно вперше щиро усміхнувся іншій людині. – Піаніно прямокутної форми і значно компактніше. І ти не дурна. Я теж про це подумав.

Дівчина почервоніла ще дужче.