***

Наступного ранку перед школою Артеміда Тигріна, дев’ятий номер шкільної футбольної команди, старанно наминала сніданок, не сміючи поглянути на батьків. Вчора вони сиділи на трибунах і бачили її істерику, тож не дозволили доньці зостатися на другий тайм. Як результат: ганебний програш з рахунком 5:7 і десятки погрозливих повідомлень зі знайомих та не дуже номерів. Виявилося, що людське визнання ще мінливіше, ніж розповідають. Та її насправді мало хвилювала власна доля. Навіть якщо доведеться піти з команди, в неї зостанеться легка атлетика. А от чи зможе вона поглянути в очі Славку і не згоріти від сорому, футболістка й гадки не мала.

На щастя, батьки навіть мимохідь не згадували вчорашні події. Вогненно-рудий велет потягнувся так, що хруснули кістки і підвівся з-за столу.

– Середина осені, а пече наче влітку, – заявив він, визирнувши у вікно. – Набридло! Вирішено: беремо путівку і на новорічні гайнемо у Карпати.

– Навіщо? – спитала його дружина і в кутиках її розкосих очей з’явилися милі зморшки. – Жоден з нас не вміє на лижах кататися.

– Навчимося! – палко відказав чоловік. – А ні, то просто в снігу поборсаємося. Втомився я від місцевих десяти місяців осені, душа завірюхи прагне. Щоб з морозами та заметами по пояс. Ото краса! Як тобі ідейка, Кошеня? – він лагідно скуйовдив доньці волосся. – Поїдемо?

Дівчина не відповіла, промугикавши натомість щось нерозбірливе. Занурена у власні думки, вона неохоче колупалася в паруючій лапші.

– До речі, я сьогодні затримаюся, – вже більш стримано повідав тато, збираючись. – Маю зайти декуди після роботи.

Жінка пополотніла.

– Знову? – уточнила вона. – Й довго вони ще тебе смикатимуть?

– Така в них робота. Не хвилюйся, моя совість чиста... – він зам’явся. – В цьому плані, принаймні. Розберуться з часом.

– Коли? – мама глузливо скривилася. – Невже п’ятнадцяти років не досить, щоб нас прийняли?

– Так, смішно виходить, – погодився чоловік. – В школі та армії мене дражнили жидобандерівцем, а варто було сюди перебратися як зробився кацапом. Люди люблять зациклюватися на відмінностях. Але слідчий в мене толковий і розуміючий, тож це планова перевірка. Нічого серйозного.

– То ти так думаєш, – заперечила дружина. – А як знадобиться, посадить тебе й оком не змигнувши.

Зітхнувши, здоровань підійшов до неї і ніжно обійняв.

 – Я ж сказав, не хвилюйся, – прошепотів він жінці на вухо. – Вас, китайців, мало зосталося, звідси й твоя параноя. Якщо сильно переживаєш, можу збрехати слідчому, що ти комуністка. Тоді разом на допити ходитимемо.

– Та ну тебе, Хулобо То (кит. 胡蘿蔔頭 – Морквяна Голова)! – дружина відмахнулася і вивільнилася з обіймів. – Одні жарти на умі. Йди вже, а то спізнишся.

Чоловік чмокнув її на прощання і рушив до виходу. Вже в дверях жінка знову окрикнула його:

– Стривай. Во ай ні. (кит. 我愛你 – Я тебе кохаю)

– Я тоже тебя люблю. (рос. Я теж тебе кохаю), – відповів він, підморгнув доньці і покинув домівку. Щойно за батьком брякнула хвіртка, як Артеміда сердито зиркнула на матір.

– Чому ти знову не поговорила про Неї? – обурено спитала вона.

– Тебе це не стосується, – жінка сіла навпроти і схрестила руки на грудях. – То чоловічі справи і він чинить як повинен.

– Яка ж ти… покірна, – донька дивилася на неї ледь не з відразою. – Не хочу виростати, якщо доведеться стати тобою.

– Може, й не доведеться, – сумно зітхнула мама. – Ти значно більше схожа на тата. Й веснянки в тебе від нього.

– У тата немає ластовиння, – пробуркотіла дівчина, схиляючись над тарілкою. – У нього чисте обличчя.

– Помиляєшся, – заперечила жінка. – Звісно, його веснянки не такі помітні, як твої, але вони є. Тільки побачити їх можна лише на світанку, прокинувшись раніше від нього і дивлячись як перші сонячні промені торкаються його обличчя. Ти зрозумієш, коли закохаєшся.

– А якщо я вже? – сторожко спитала Артеміда, не сміючи підвести очі. Мама хрипко засміялася.

– Те, що ти відчуваєш це не кохання, а гормони, – впевнено заявила вона. – Ти ростеш, твоє тіло змінюється і у тебе з’являються дорослі бажання. Бажання жінки, а не дитини. Проте кохання це дещо більше, ніж просто фізичний потяг. Воно дароване нам Небесами і ніхто не має права сумніватися у їхній волі.

– Знову ти за своє! – дівчина відсунула остогидлу страву і знесилено впала на стіл. – А мені що робити? Славко мене після вчорашнього і знати не схоче.

Жінка задумалася, підперши підборіддя.

– Розкажи йому, що відчуваєш, – порадила вона. – Але приготуйся до відмови. Знаєш, я твоїх проблем не мала. В Біробіджані жінок мало і твоєму таткові довелося мене завоювати. В цих же краях все навпаки. Чоловіки тут меншина, тож ходять пихаті як павичі і навіть найбільший невдаха носа верне, перебираючи. Та, якщо він тобі відмовить, не засмучуйся. Пощастить іншого разу.