***

Щойно осінні сутінки опустилися на містечко як люд почав стікатися до єдиного справжнього стадіону їхнього невеликого райцентру. Пшикали відкриті бляшанки пива та «газованки», лушпиння від насіння випльовувалося прямо під ноги й вболівальники подовгу товклися в проходах, обговорюючи обмін місцями. Типова для цієї пори непевність погоди дозволяла вдягти як куртку, так і футболку й при цьому не здатися диваком чи бовдуром. В світлі прожекторів під розрізнені, але завзяті відгуки на поле вибігли дві команди: місцева у помаранчевій формі з чорними смугами та гості в пурпуровій. Старий гучномовець покректав для порядку та невдовзі з нього долинув голос шкільного коментатора-аматора:

– Вітаю всіх любителів футболу нашого міста! Хто досі не в курсі, я Віктор Балакун з 11-ого класу, незмінний коментатор всіх офіційних і не тільки матчів наших непереможних «Тигрів». Зі мною в будці… так правильно казати? Тож поряд зі мною десятикласник Володимир Німота, який допоможе нам сьогодні. Він раніше жив у Києві і ходив на курси спортивних коментаторів, а потім… Що сталося потім, поділися, Вов?

– Батька перевели, – пробурчав інший голос. – З підвищенням, щоб його.

– І таке в житті трапляється, – задумливо проказав Балакун. – Тож вчиться і працюйте на себе, бо держслужбовець це сучасний кріпак, тільки без свого наділу. Та годі про сумне, ми зібралися сьогодні заради футболу. Вов, поки є час, розкажи вболівальникам, хто сьогодні грає.

– Добре, Віть, – колишній киянин перейняв легкий тон колеги, проте все ще намагався звучати офіційно. – Тож, це товариський матч між юніорами. Господарі поля місцева шкільна команда «Тигри». І я не можу не зазначити, що назва і форма у вас дуже крута.

– У нас, Вово. Звикай казати «у нас», – підловив його Віктор. – Так, згоден. І все це заслуга Артемки, нашого дев’ятого номера. Найнижчий, бачиш? Раніше ми звалися «Карпами», та й грали як риба викинута на берег. Але після появи Артемки все змінилося. Щойно побачиш, що це маля витворяє, сам зрозумієш.

– Так, я в курсі. Ти мені з першого дня знайомства спокою не даєш цим місцевим талантом. Погляньмо, чого твої слова варті. А гості це молодіжний склад…

– Гості з Лохвиці, тож їхня назва неважлива! – перебив колегу Балакун. – Коли ти родом з Лохвиці, все інше відступає на задній план. Вони тут з однією метою: ганебно програти, давши нашим хлоп’ятам показати себе.

– Стривай, Віть! – обурився Німота. – Я, звісно, тут новенький і всією специфіки не знаю, але «молодіжка» в будь-якому разі краща за шкільних аматорів. Це просто інший рівень і…

– У нас є Артемко, – відказав Віктор, підтриманий ревом трибун. – Це Тигреня й Мадридському Реалу примудриться забити, не те що Лохвиці. Просто чекай і дивися.

– Та я це й роблю, – розсердився колишній киянин. – Але що діється на полі? Чому частина «Тигрів» побігла до трибун?

– Місцева традиція, – пояснив Балакун. – Дивись, гравець одягає обраній дівчині свій браслет на руку. Після цього, якщо він заб’є гол, вона знімає щось з одягу. Й ніхто, ні батьки, ні вчителі не можуть цьому завадити, бо звичаї треба поважати.

– А для воротаря аналог не вигадали? – поцікавився Німота. – Стривай, кого це обрав 9-ий номер?

– Дай погляну. Вузькі плечі, патли ледь не до поясу, піджак на футбольному матчі. Все зрозуміло це Весе… Все… Всю… Коротше, Славко Дахак. Син директорки і найбільше шкільне чмо. Себто, я хотів сказати… А, пофіг, вже пізно. Каримівна мене тепер до самого випуску тероризуватиме.

– Співчуваю. Цікаві у вас… тобто, «у нас» порядки. Й давно вони з Артемком так близькі?

– Гадки не маю. Тигреня взагалі ніколи інтерес до цієї традиції не проявляло, та певно час прийшов. А Славко, до речі, на роялі грає. Їздив на область, навіть грамоту привіз. Заохочувальну. Бачите, я й гарне про Вашого сина розказую, не карайте мене надто суворо, Азо Каримівно!

– Заспокойся! – осмикнув свого імпульсивного колегу десятикласник. – Віддавши браслети, гравці повертаються на поле. Свисток арбітра і гра почалася. Розпасовка, боротьба за м’яч. Він у гостей. Капітан команди рветься до воріт, але його перехоплює дев’ятий. М’яч у «Тигрів». Гра на половині гостей. Пас на сьомого. М’яч повертається Артемку. Прорив. Обхід захисника, іншого. Один-на-один з воротарем. Удар. Гол.

– Гол!!! – заволав Віктор разом з нестройним хором вболівальників. – Я ж тобі казав! Казав! Бачив, що Тигреня може?

– Дійсно, навички дев’ятого номера вражають, – погодився Німота. – Швидкість, володіння м’ячом і навіть сила удару на дуже високому рівні. І це при куцому зрості більшості гравців до пупа. До речі, обранець знімає піджак. Неохоче, як мені здається.

– Якби не зняв, то на своїх ногах додому б не дійшов. Наше місто та школа шанують свої традиції і не пробачать їх порушення.

– Матиму на увазі. Між тим гості вже розпочали атаку і прорвалися на половину «Тигрів». Все ж не можу не відзначити загальну слабкість команди. Здається, вони надто розслабилися і звикли покладатися тільки на Артемка, тож нічого не можуть протиставити агресивному наступу гостей. Небезпечно, удар… Що? В останню мить Артемко перехоплює м’яч і переводить гру на половину гостей. Його оточують дедалі тісніше, пас на першого. Удар. Гол! Беру свої слова назад: у вас… у нас не лише Артемко грати вміє.

– Це Іван Кремінь, – пояснив Балакун, доки кремезний білявий хлопчина обіймався з іншими гравцями та «давав п’ять» вболівальникам у перших рядах. – Крутий перець і грає добре. За інших обставин став би нашою головною зіркою, але ж є Артемко.