М'яч по колу (повний рукопис)

Синопсис:

У 90-х, у маленькому провінційному містечку, 13-річний хлопець на ім’я Андрій закохується у футбол, побачивши трансляцію чемпіонату світу на старенькому телевізорі. І хоч майстерності бракує, Андрій бере інше — завзятістю, жагою до знань і вірою в мрію. Щотижня він чекає на жовту "Газель", що привозить газету «Футбол», де кожна сторінка — як новий урок. Він записує тактики в зошити, рахує передачі, вчиться мислити, як тренер. Але життя бере своє: профі з нього не вийшло.

Через роки Андрій виріс, влаштувався, одружився — і, здається, не втратив головного: віри, що мрії можна передати у спадок. Тепер він мріє за сина. Маленькому Маркові ще немає й трьох, а у нього вже перші бутси. Тато вкладається в дитячу футбольну команду, шукає спонсорів, допомагає тренеру, організовує виїзди. Він робить усе, чого не було в нього самого.

Але Марк росте в іншому світі. Світ, де є PlayStation, YouTube і друзі з чатом. Він тікає від м’яча до екрана, а від батькового тиску — в себе. Одного дня, після тренування, Андрій випадково чує, як інші батьки перешіптуються за його спиною: мовляв, син не відграє за нього його нездійснену мрію. Між батьком і сином відбувається серйозна сварка — стара історія: "ти не розумієш", "я все для тебе", "ніколи не просив".

Але цієї ночі відбувається щось неймовірне. Вранці Андрій прокидається у тілі Марка. А Марк — у тілі батька.

Тепер Андрієві доведеться йти на тренування як 11-річний хлопчик: переживати невпевненість, булінг, розчарування в собі, коли тіло тебе не слухається. А Маркові доведеться відчути весь тягар дорослого життя: ранкові наради, робота, обіцянки, які треба виконувати, родина, яка чекає турботи. І найстрашніше — мама вважає, що ти дорослий, але ти все ще дитина.

Цей дивний обмін стає для обох героїв викликом і можливістю. Проживаючи життя один одного, вони поступово бачать глибше: за футбольним тиском — батькову нереалізовану мрію і біль. За дитячою несерйозністю — самотність і пошук свого голосу.

У фіналі кожен з них повертається на своє місце — але вже не таким, як був. Вони знаходять нову мову, щоб почути одне одного. Бо любов — не про контроль. Вона про прийняття. А щоб зблизитися, іноді треба просто пройти кілька кроків у чиїхось кросівках.

Руокопис:

Ринок, автовокзал, головна алея… Усе зливається в єдиний, безмежний простір, мов полотно, на якому щойно згас останній мазок денного світла. Повітря важке від тиші й очікування. Там, де зазвичай бринять голоси, гримлять кроки й кипить буденне життя, тепер — мовчанка. Лише подих вечора, приглушений, лагідний, наче глибокий зітх, що завис між зупинкою й торговими рядами.

Під автовокзалом, біля свого маленького лотка, стоїть бабуся. У вузлуватих руках — пакетики з насінням, кілька коробок сигарет, деякі — вже розірвані, бо продає вона їх поштучно. Її постать тонка, в очах — спокій і втома, а вся вона — мов стареньке дерево, що давно звикло чекати.

До неї підбігає Паша — худорлявий, але живий хлопчина, років тринадцяти. В очах — легке хвилювання, не те щоб страх, швидше — передчуття.

Він висипає дріб’язок у бабусині долоні й швидко поглядає через плече. Сигарети — це не для чужих очей. Особливо — мами.

Бабуся мовчки простягає йому три сигарети. Паша киває у знак подяки, бере одну, не стискає — ніби це просто щось звичне. І вже біжить далі, вниз по вулиці, не озираючись.

У повітрі — ритм. Десь лунає стукіт м’яча об стіну. Паша зупиняється, дістає запальничку, прикриває вогонь долонями, втягує дим і завмирає — мов дорослий.

— Знайшов коли... — прошепотів Паша сам до себе, затискаючи між пальцями щойно запалену сигарету. — Мама ж от-от повернеться...

Він озирнувся. Десь далі, біля старої бетонної стіни, що завжди слугувала їм футбольним партнером, копав м’яча Андрій. Паша підійшов ближче, підкинув брову.

— Хочеш? — запитав просто, простягнувши другу сигарету.

Андрій узяв її неохоче, ніби боявся, що тліюча папіроска обпече не пальці — щось глибше.

— Скільки вдалося взяти? — мовив він, не піднімаючи очей.

— На три вистачило, — відповів Паша й заховав останню за вухо. Усміхнувся напівкриво, мов сам собі зізнаючись у чомусь дитячому.

— Мої скоро з'являться, — буркнув Андрій, знизав плечима. — Та хай ловлять.

Помовчав і вже тихіше:

— А жуйка є?

Паша хитнув головою.

— Ні.

— Ну й не треба, — кинув Андрій коротко, і вони знову віддались грі, як завжди: м’яч — у стіну, стіна — у м’яч, і жодного зайвого слова. Дим піднімався вгору, змішуючись із повітрям вечора, що згущувався над містом, наче густі чорнила на промокальному папері.

Та раптово, мов тіні з іншої реальності, з-за рогу з’явилися Валентина та Василь. Вони йшли повільно, мовчки, але цього вистачило, щоб повітря між хлопцями напнулось. Андрій миттєво зреагував — різко вдарив по м’ячу, відправивши його через дорогу, і відвернувся, щоб спокійно випустити дим.

— Доброго здоров'ячка! — озвався Паша першим, ніби це була спроба приховати незручність.

— Привіт, Павло, — відповіла Валентина м’яко, поглядом ковзаючи по обличчях хлопців.

Василь тільки кивнув. Його мовчання завжди здавалося важчим за будь-яке слово.

Андрій повернувся з м’ячем у руках, ніби нічого й не сталось.

— Можна ще трохи? — запитав він, ледь помітно.

— Мені треба в гаражі, допоможеш, — коротко відповів Василь. Тон — не наказ, але й не прохання.

Гра завершилась — розкотистий відголосок ще жив у повітрі, та м’яч уже мовчав.

— Добре... тоді до завтра, — мовив Андрій, злегка стискаючи губи.