——— 6 ———

Першою думкою було сховатися вдома. Але потім він зрозумів: треба бігти до Яни — попередити, сказати. Вона була права! За зникненням Івана точно хтось стоїть.

Будинок ії батька стояв на околиці села, трохи схований за старим садом. Невеликий, із облупленими підвіконнями і кривими віконними рамами, через які повзли тонкі смужки протягів. На подвірʼї сніг уже втоптався в крижані плями, а деревʼяна хвіртка скрипіла на вітрі. Батареї всередині працювали на межі — вікна запітніли від тепла, яке ніяк не могло витіснити зимову сирість. Повітря було різке, кололо щоки.

Яна була якраз вдома. Її батько вже спав. Тож вони говорили на подвірʼї, щоб не розбудити старого. Тарас розповів все, як було.

— Це точно був дільничий! — викрикнула Яна і миттєво закрила собі рота руками, озираючись навкруги.

— Ми цього не знаємо, — винувато опустив голову Тарас. — Я не бачив нападника.

— Але він зʼявився після розмови з дільничим! Після того, як ми нарешті знайшли хоч якусь зачіпку! Це не може бути збігом! 

Яна стискала кулаки так сильно, що нігті впивались у шкіру. В голові все калатало від обурення, страху і безсилля. Вона не могла стояти на місці, чекати, коли щось трапиться само собою. Треба було діяти!

Але Тарас замислився. Яна бачила: він вагається. Але саме цей його страх лише сильніше підштовхував її до дії:

— Я піду до Михайла Степановича і запитаю його напряму.

Вона вже рушила до хвіртки, але Тарас схопив її за руку:

— Не можна, це небезпечно!

— Тоді ходи зі мною! — не задумуючись, відповіла Яна.

Тарас відпустив її, а Яна, розставивши руки в боки, хитро посміхнулася:

— Чи ти злякався? Ніколи б не подумала, що Тараса Мельника можна так легко чимось залякати! Чи ти не хочеш знати правди? Не хочеш знати, що насправді сталося з Іваном?

Її голос тремтів — не від зневаги чи зверхності, а від страху і рішучості, які змішались в ній в один химерний клубок. Вона сама боялася — до судом у животі, до холоду в пальцях — але ще більше боялася залишитись з порожнечею замість відповідей. Вона мала дістатися до істини і зʼясувати, що сталося в селі перед Новим роком!

— Я хочу, але…

Тарас говорив надто невпевнено. Тож Яна не стала слухати його белькотіння далі. Вона вже обрала свій шлях. І рішуче пішла вперед. За кілька секунд Тарас все ж побіг за нею, не знаючи, що слідом за ними пішов і Світан.

Коли вони дійшли до будинку дільничого, навколо панувала тиша. Світло в хаті не горіло. А сніг знову почав падати…

Для Яни це не було дивно, вона списала все на пізню зимову годину. А от Світан побачив в цьому тривожний знак. Він напружено вдихнув повітря, ніби намагаючись вловити щось більше за запах снігу, і рушив всередину.

Яна не бачила його. Після останньої їхньої розмови він більше так і не показався їй на очі, хоча і був завжди поруч. Проте у грудях дівчини від чогось все почало тривожно стискатися. Серце забилось глухо, наче барабан. Яна підійшла до дверей. Простягнула руку вперед — вони були прочинені. 

Не зупиняючись, колишні однокласники увійшли в дім. Зробили кілька кроків, після чого дівчина обережно натисла на вмикач. Світло спалахнуло. І ніби застигло разом із нею.

На старому паркеті нерухомо лежав сам господар, Михайло Степанович. Його обличчя було блідим. В грудях стирчав ніж, лезо якого блищало під лампою.

На кілька секунд світ ніби завмер. Пахло снігом, старою фарбою і чимось іншим — залізом і холодом.

Яна стояла, мов укопана, не в змозі навіть вдихнути. У вухах дзвеніло, а серце глухо калатало десь у грудях.

— Нехай перевірить пульс і огляне ніж, — пролунав оксамитовий голос Келара.

Він сидів у кутку кімнати на стільці, розслаблено і водночас із напруженим блиском в очах, ніби спостерігав за виставою, яку сам і режисував.

Яна машинально зробила крок уперед... та щось невидиме зупинило її.
Вона не бачила ні янгола, ні демона, але відчувала їхні слова так близько, ніби це були її власні думки. Холод повз по шкірі, наче застереження.

— Ні, краще нічого тут не чіпати! — Підійшов до демона Світан. — Це лише погіршить все ще більше!

— В неї і так недосвідчений янгол-охоронець, який не знає, що робити. Що може бути гірше? — Келар повільно встав, наче перевіряючи межу дозволеного. — Чи ти все ж готовий ризикнути собою, щоб допомогти своїй підопічній?

Яна в цей час стояла, немов прикована. Вона не розуміла, що відбувається, але кожною клітинкою відчувала: варто зробити крок — і щось незворотне зрушиться. Невидимі нитки напруги стискали повітря.

— Вона боїться, — промовив Келар, з напівусмішкою схиливши голову набік.

Його слова ковзнули по Яні, холодними пальцями торкаючись її страху.

Світан же мовчав. Обличчя янгола було непроникним, та напруга в плечах видавала боротьбу всередині.

Келар повільно почав ходити навколо нього, немов мисливець навколо здобичі:

— Ох, бідна дівчина! Це ж треба, як їй не щастить! Тільки-но в неї зʼявилась хоч якась справа, яка могла б її відволікти від смерті матері, як тепер померла єдина людина, яка могла хоча б щось знати!

— Твоїх рук справа? — урвав його Світан.

— Ні, що ти! Я лише маленький демон! Хіба я можу нашкодити людині? Мені дозволено тільки спокушати. Та я навіть цього не роблю, — з удаваною невинністю відповів Келар.

Він зупинився, обличчям якраз навпроти Світана. Їхні погляди схрестилися, і в цьому було все — все сказане і несказане також.

— Я тільки кажу правду. Ту саму, від якої всі так хочуть втекти. Адже жити в незнанні та нерозумінні значно простіше, — продовжував вдавати із себе янгола демон.

Повітря стало ще важчим. Яна ледве вже стояла на місці, помітно тремтячучи. 

— Досить! — стиснув Світан кулаки так, що суглоби побіліли. — Вони підуть звідси!

Його голос відбився луною в кімнаті. Він різко рушив до дверей, і люди, немов виведені з трансу, почали рухатися слідом за ним. Та перед самісіньким виходом Яна відчула, як Келар нахилився до неї і прошепотів: