——— 5 ———

Розписавшись, янгол стиснув зуби. Його рука мимоволі здригнулася, коли повертав документи. Ірина спокійно посміхнулась, забрала папери і, ніби нічого не сталося, перевірила нове повідомлення на моніторі. Її усмішка змінилась на трохи офіційну — хтось інший підійшов до стійки, і вона вже зверталась до нього:

— Я можу вам чимось допомогти?

«От і все, — подумав тим часом Світан. — Я тепер охоронець ще й Тараса. Подвійне навантаження. Подвійна відповідальність. І жодного шансу зробити крок назад.»

Він вийшов з канцелярії, але відчуття внутрішньої здавленості не полишало. З кожним новим рішенням він усе далі віддалявся від усього, що ще недавно вважав "правильним".

— Все ж, ти не підходиш для того, щоб бути янголом, — озвався знайомий голос, щойно він опинився біля будинку Яни. 

Світан навіть не здивувався. Він втомився дивуватись. Та і Келар стояв спокійно, ніби чекав на нього ще з вчорашнього вечора. Обличчя — як завжди, ніби з гравюри: ледь іронічна усмішка, напів опущені повіки, невиразна посмішка в погляді.

— Ти занадто імпульсивний, — додав демон.

— Не розумію, про що ти, — буркнув Світан, уникаючи погляду.

— Пекельна філія має свого шпигуна у небесній канцелярії, — Келар трохи нахилився вперед, озираючись. — І він розповів, що ти взяв під свій захист ще одну людину. Впевнений, це було імпульсивне рішення.

— Ні, я від початку так все і планував, — різко відступив назад Світан. Але звучало це… не надто впевнено.

— Авжеж, — Келар вишукано усміхнувся і зник, не сказавши більше ні слова.

А Світан піднявся на дах — його тимчасовий притулок. Сів там і втупився в далечінь. У його голові думки крутились по колу, немов хижі птахи.

Імпульсивний? Він? Так… Напевно, так і є.

Він піддався темному пориву — хотів позбутися Тараса. І навіть не подумав, які наслідки це може мати. Адже за кожною смертю стоїть не просто цифра в реєстрі, а каскад змін. Ланцюг, який не можна зупинити. То виходить… Ірина врятувала його від нього ж самого?

Йому стало ніяково. Навіть соромно. Вперше за довгий час.

Небо було затягнуте. Вечір — сірий, плоский, без запаху, без кольору. Усе ніби трималося на одній нитці світла, яка проходила крізь хмари.

Наступного ранку Яна знову стояла за прилавком і повільно перекладала хліб. Не тому, що треба — просто, щоб зайняти руки. Щоб не дозволити собі зламатися.

Вона вчора увесь день ставила всім запитання про Івана. Та відповідь була завжди однакова. Ніхто нічого не знає… А в голові без кінця крутилися уривки з відео. Голос Івана. Слова про те, що "вони знають". Але хто — "вони"? І що саме він бачив?

У дверях дзенькнув дзвоник. Яна машинально здригнулась, хоча дзвін був тихий, звичний.

На порозі зʼявилась стара Галина — сусідка Тараса. Як завжди в теплій шубі й хустці, затягнутій на вузол під підборіддям. На плечі — тканинна торбинка, з якої стирчала порожня пляшка.

— Доброго, Яночко… Можна той чорний, з кунжутом?

— Звісно, — відповіла Яна хриплим голосом. 

Вона взяла хліб із полиці, загорнула в паперовий пакет, подала. Її руки тремтіли. Ледь помітно, але стабільно. Напруга вже навіть не боліла — вона стала фоном.

Галина не одразу взяла пакет. Подивилася на Яну — довше, ніж зазвичай. Пильно.

— А ти знала, що той менший, Іван, Тарасів брат… — почала повільно, стишуючи голос. — То він… його бачили. На виїзді з села. Перед тим, як зник.

Яна різко підняла погляд:

— Ви певні?

— Не я, — Галина знизала плечима. — Чоловік мій каже. Він тоді на тракторі зранку їздив. Каже: бачив, як за зупинкою в балці стояла якась машина. Наче щось там було… Хлопець. Іван. Розгардіяш якийсь, а потім усе — тиша.

Яна затримала подих. Ця інформація могла б нічого не означати — якби не тон голосу Галини. Вона не виглядала налаштованою щось вигадувати.

— Ви це раніше комусь розповідали?

— Та кому тут скажеш? — зітхнула жінка. — Дільничий тільки сидіння в своїй “Ниві” протирає. І складає протоколи там, де не треба, а де треба — то мовчить.

Яна мовчки кивнула. Пальці ковзнули по клавішах касового апарата. Взяла гроші. Віддала здачу.

— Дякую. Гарного дня, — сказала рівно, так формально, що сама собі здалась чужою.

Галина вийшла, а двері ще довго скрипіли — тихо, неприємно.

Яна вийшла з-за прилавка, підійшла до них, перевернула табличку на “Зачинено”. Повернула ключ. Усередині ніби клацнуло щось.

Дівчина швидко зняла фартух, схопила куртку. Її рухи були різкими, точними — нарешті зʼявилась хоч якась зачіпка.

Тарас був у себе. Колупав якусь металеву запчастину біля дровітні — більше механічно, ніж усвідомлено. У погляді не було ні думки, ні концентрації. Просто глуха втома.

Яна зупинилась перед ним. Вітер дув в обличчя, знову нагадуючи, що надворі все ще зима.

— Збирайся, — сказала вона.

— Що? Куди?

— За село. До зупинки. Галина казала, там бачили твого брата востаннє. 

— Серйозно? Коли?

— Сьогодні прийшла в магазин й сказала.

Тарас глянув на Яну з сумнівом. У погляді — втома, зневіра і ще щось, схоже на недовіру. Але він не сперечався.

Вже за двадцять хвилин вони йшли польовою дорогою — нерівною, слизькою, зі стернею, що лізла в черевики. Обабіч — кущі терну, бур’ян, обвислий під вагою вологи, та пляшки, що давно втратили свої етикетки. Вітер здіймав із землі сірий пил.

Коли минули стару зупинку і вийшли за межі села, з неба почало крапати. До щік липнув мокрий туман. Глина під ногами розмокла, тракторні сліди розповзлися в кашу. Схил балки внизу виглядав сіро-зеленим, вкритим снігом, що налипав клаптями на сухе листя.

— Стривай, — Яна зупинилась різко й присіла.

Між гіллям, під шаром листя, щось блиснуло. Коли вона відгорнула покривало з мокрого сміття, в долоню лягла клапоть чорної тканини. Грубої, щільної — схожої на каптур.

Поруч — зламана гілка, надлом так і стирчав угору, як застереження.