——— 4 ———

Щойно настав ранок — Яна прийшла до Тараса, ще до сходу сонця. Повітря було вогке, легкий морозець пробирався крізь пальто і щипав шкіру, але вона не звертала уваги. Дорога здалася коротшою, ніж завжди.

Будинок Тараса стояв трохи осторонь від інших, обабіч старої яблуні. Сам дім — одноповерховий, із вузьким ґанком і дерев’яними віконницями, які давно не фарбували. Частина штукатурки на фасаді вже осипалась. Крізь щілини дверей тягнуло сирістю.

Двері відкрились не одразу — лише після другого, наполегливішого стуку. На порозі стояв Тарас у футболці й спортивних штанах. Очі були червоними, обличчя — виснаженим. 

— Щось трапилось? — прохрипів він замість привітання.

— Можна на хвилинку? Обіцяю, що не затримаю.

Тарас мовчки відступив убік, пропускаючи Яну всередину.

У хаті було тихо, як у морзі. В коридорі стояв старий комод із полущеним лаком, на якому хтось залишив чашку з недопитим чаєм. І Яна в принципі здогадувалась, хто саме. Тому мовчки підняла голову вгору, знімаючи пальто.

Зі стелі звисала лампочка без плафону. Пахло чимось затхлим.

Яна пройшла повз кухню — невелику, з побіленими стінами та плитою. Попрямувала далі — в кімнату Івана.

Кімната була невеликою, квадратною. Одне ліжко біля стіни, стіл біля вікна, старий дерев’яний стілець і шафа, в якій дверцята тримались на одному завісі. На столі стояв ноутбук — старенький, з частково стертою клавіатурою.

— Тарасе, можна? — кивнула Яна на комп’ютер.

— Та користуйся… Хоч комусь він ще цікавий, — знизав плечима хлопець і сів на ліжко, потерши обличчя долонями.

Яна обережно відкрила екран. На її подив, система не була заблокована. Все ще лишались відкриті вікна: відео на YouTube — поставлене на паузу, новинний сайт, музичний плейлист із сумішшю різних жанрів.

Вона клацнула на один із документів на робочому столі. У ньому було лише одне речення: “за мною стежать…”

— Стежать… — повторила Яна тихо.

Вона потерла потилицю, не відводячи погляду від екрану. Якийсь час стояла мовчки, намагалася зрозуміти, що все це означає. Що саме Іван мав на увазі? Паранойя? Чи справжній страх?

— Тарасе, а де флешка Івана? — нарешті спитала.

Тарас знітився. Його погляд мимоволі ковзнув до підлоги.

— Та хто його знає… Може, зникла разом з ним.

— Точно?

— Не знаю… — знову знизав плечима. — Я не шукав. Мені… важко було навіть сюди заходити.

Тоді Яна обережно потяглася до шухляди письмового столу. Відкрила одну — порожньо. Далі другу — лише якісь олівці, зламаний ключ і пожмакані чеки. У третій, серед стосу старих квитанцій, розірваних папірців і монет, вона побачила невелику чорну флешку без підпису. Торкнулась її пальцями, витягла на світло.

— Знайшла, — сказала тихо.

Тарас повільно підвівся з ліжка і підійшов ближче, злегка нахилившись.

— Ти думаєш, там щось важливе?

— Можливо, — відповіла Яна. — Зараз якраз перевіримо.

Кілька секунд вони стояли мовчки. Повітря в кімнаті ніби стало щільнішим. Тарас глибоко вдихнув, провів рукою по потилиці, а тоді сів поруч із нею за стіл.

— Гаразд, давай перевіримо.

Яна під’єднала флешку до ноутбука. Стара техніка злегка зашуміла, клацнула і видала кілька затримок, перш ніж відкрився список файлів. На ній було лише одне відео: “Запис010”.

Тарас глянув на Яну. Вона кивнула. Він натиснув мишкою.

Екран злегка мигнув — і відео почалося. На ньому Іван сидів у темному приміщенні, схожому на комору або гараж. Було лише одне джерело світла — зверху, що давало тінь на половину його обличчя. Камера тряслась, знято було ймовірно на телефон. На фоні чувся глухий шум двигуна або вентиляції. Очі Івана були напружені, зіниця сіпалась, руки він тримав у кишенях.

Його голос був тихий, але твердий:

— Схоже, я бачив те, що не мав бачити. Якщо, Тарасе, ти дивишся це відео — вибач. Я не хотів втягувати тебе в це. Просто… так вийшло.

Коротка пауза. Іван вдихнув повітря, наче збираючись із думками. Його погляд сіпнувся в бік, ніби він щось почув. Потім майже пошепки додав:

— Я чув, як один з них сказав моє ім’я… Вони знають, що я бачив. Я маю зникнути, щоб з тобою нічого не сталося. Не шукай мене…

Відео урвалось різко. Перед тим — звук, схожий на щось середнє між кроками і клацанням металу. Можливо, зсув камери. Можливо — хтось увійшов. В будь-якому випадку, екран згас.

У кімнаті настала тиша. Яна перевела погляд на Тараса. Той сидів, нахмурившись, з опущеною головою. Його руки лежали на колінах, але пальці були стиснуті в кулаки — так міцно, що аж побіліли кісточки.

— Іван, можливо, ще живий… — сказала Яна тихо й несміливо простягнула до нього руку, але не встигла доторкнутись.

Тарас різко встав, як від пострілу.

— Мені треба погодувати худобу, — кинув коротко й пішов до дверей.

Він не гримнув ними, не вилаявся, просто пішов — швидко, мовчки, ніби ті слова Яни зламали в ньому щось, що ще трималось із останніх сил.

Яна ще кілька секунд сиділа нерухомо. Потім її погляд знову впав на екран. Вона подивилася на дату відеозапису. Потім — на час.

— Дідько, — прошепотіла. — Треба до магазину вже бігти…

Решту дня Яна провела у напіврозсіяній увазі. Зовні — ніби нічого особливого: кілька розмов у магазині, стара бабуся на лавці, обов’язкове “добридень”. Але в голові крутився тільки один образ — Іван у темному приміщенні, його голос, слова, тиша перед зникненням.

Вона навіть намагалася запитати в кількох людей, чи не помічали вони чогось дивного в ті дні — перед Новим роком.

— Це коли Іван зник? — відповіла запитанням на запитання одна жіночка. — Та наче нічого тоді дивного не було.

Інша, молодша, сказала інакше:

— А ти ж хіба не тоді повернулась до села? Це ж у тебе мати померла?

Яна знизала плечима. Відповідь прозвучала байдуже, хоч всередині щось знову стиснулося:

— Так, у мене.

— Мої співчуття, — кивнули жінки.

Та співчуття в їхніх словах не було. Лише формальність, порожній етикет…