——— 3 ———

— Але навіть коли ті три дні минули, його все одно не було, — продовжив Тарас. — Я сам пішов до Михайла Степановича. Кажу: у Катьки його немає, друзі його не бачили, на роботі не зʼявлявся. Ну, давайте вже щось робити. У мене ж, крім нього і бабки, більше нікого немає…

— І що тоді дільничий?

Тарас ледь посміхнувся.

— Перший тиждень після зникнення… Відмітив це як “самовільне залишення місця проживання”. Типу дорослий же, не малий, сам пішов — сам і прийде. Сказав, що Іван міг податися на заробітки. Або до якоїсь дівчини. Ну, знаєш, як вони говорять… Ніякого офіційного розшуку — підстав немає. Бо “ні злочину, ні загрози життю не виявлено”.

— Тобто Михайло Степанович нічого не зробив?

— Ні. На другий тиждень я почав тиснути на нього. Просив хоч щось зробити. Кажу: камери біля магазину перегляньте, маршрутки перевірте, може, хтось бачив… Він почав злитися. Казав, що це “не кримінал”, що “молодь нині вперта”, і взагалі — “може, хлопець не хоче, щоб його шукали”. Зрештою, написав відписку до райвідділу: “Громадянин Мельник зник за невстановлених обставин. Причин для злочину не виявлено.”

Тарас опустив погляд. На підлозі лежала шкарпетка. Та через всі ці події він навіть не знав, коли саме вона там з’явилась.

— Я зрозумів, що він просто робить вигляд, що працює. Записує щось, складає папери, але не діє. Ніби спеціально не лізе глибше, щоб не чіпати щось.

— А далі? — Яна знову почала ходити кімнатою і всюди заглядати.

— На третій тиждень, — Тарас вдихнув повітря, ніби збирав сили, — я вже сам почав здаватися. Все по колу. Одні й ті самі слова, одні й ті самі відповіді. Люди в селі почали шептатися — хто про втечу, хто про якісь дурниці. А дільничий… почав мене уникати. У прямому сенсі. Бачить на вулиці — ховається. А бабку тоді швидка забрала. Інсульт. Лікарі сказали — на нервовому ґрунті.

— І він нічого не зробив?

— Казав: “Я все передав, куди слід. З району поки не відповіли.” Але я бачив: нічого він не чекав. Максимум — раз на тиждень телефонував у райвідділ. І то для галочки.

Настала тиша — трохи довша, ніж зазвичай. Яна вловила в ній напруження, як перед тим, як щось має зламатися.

— А зараз? — запитала вона тихо.

— Минулого тижня я знову був у нього, — відповів Тарас. Його голос звучав поки що твердо. — Сказав: або починай діяти, або я сам звернусь в обласне управління. А він у відповідь: “Не треба мені тут скандалів. Я працюю згідно з протоколом.” І ще… — Тарас стиснув коліно долонею, ніби стримував у собі щось надлишкове. — Я чув, як він казав сільським: “Та Іван сам десь дівся. Побродить — повернеться.”

Яна опустила очі. Усередині щось болісно стиснулось — знайоме, старе, ще незагоєне.

— Тільки й може, що оформити кілька поверхневих рапортів, — врешті не витримав Тарас. — Невже складно було подати запити до мобільного оператора, перевірити автобусні маршрути? Ми б мали хоча б орієнтир! А зараз… Я навіть не знаю, живий він чи ні. А якщо з ним справді щось сталося?

Його голос затих, але слова залишили по собі важкий осад. Тарас не кликав більше на допомогу. Він втомився кричати в порожнечу.

Яна обережно простягла руку, торкнулася його пальців. Він не відсахнувся від неї, і вона більш рішуче взяла Тараса за руку.

— Ми обов’язково знайдемо Івана.

В її голові зненацька виникли фрагменти шкільних спогадів: лінійка на подвір’ї, туристичний похід, новорічне святкування в актовій залі. Тарас завжди здавався трохи відстороненим. Він не був замкненим, але тримався осторонь від неї. Хоча вони ніколи не сварилися. Просто існували поруч. Часом сиділи за однією партою, обмінювались кількома словами.

Але зараз… зараз у його очах вона бачила себе. Себе тоді, коли ще не знала про діагноз матері. Себе, якби батько так і не подзвонив. Себе, якщо б вона повернулась додому — а там би нікого вже не було.

В її грудях знову наростав той самий пекучий страх — що все може обірватися за секунду. Що життя може змінити напрям, навіть коли ти нічого поганого не зробив. Що достатньо лише одного кроку — чи його відсутності — щоб усе пішло інакше.

«Що саме стало тим ричагом? — подумала Яна. — І чи можна ще його зупинити?»

Вночі їй знову наснився потяг. Усе починалося знайомо: коливання вагону, металевий стукіт, холодна тиша за вікном. Потім — вібрація. Поштовх. Дзвін скла. Вагони один за одним починали зсуватись у бік, ніби ковзали по льоду. Все переверталось.

Вона сиділа в кріслі, паралізована страхом. Через вікно побачила Світана. Він тягнув до неї руку, намагаючись дістати. Її пальці теж тягнулись, але не могли схопити. Секунда — і вітер, шалений, крижаний, вирвав її назовні. Її тіло вилетіло через друге вікно, а за спиною обвалився весь потяг. Важкий, металевий, ніби безкінечний. 

Яна прокинулась різко. Піт стікав по лобу. Серце билося так, ніби щойно справді падало разом з нею. Ковдра була скинута, у кімнаті холодно. Вона сиділа кілька хвилин, нічого не думаючи, просто дивлячись у темряву.

Відчуття втрати не проходило. Озираючись, дівчина помітила силует в кутку кімнати. Кімната була невеликою. Тож силует відразу кинувся в очі. Вона хотіла щось схопити в руки, але гість почав наближатися і дівчина зрозуміла, що перед нею стоїть Світан.

— Чому тебе не було на похороні? — голос Яни зірвався, а наступної миті вона вже плакала. Сльози текли швидко, неконтрольовано. Вона навіть не намагалася їх стримати.

Світан стояв перед нею, як завжди — спокійний, незворушний, ніби все, що відбувалося навколо, не мало до нього жодного стосунку. Його обличчя залишалося майже байдужим, тільки в куточках очей ховалась тінь втоми.

— Я не зобов’язаний бути присутнім на похоронах. Моїм завданням було переконатися, що ти приїдеш вчасно в лікарню. І я це зробив.

— Ти… жорстокий! — вимовила Яна, стискаючи кулаки. Голос її тремтів від злості.

— Ні, — відповів їй янгол, ледь хитнувши головою. — Просто я маю обмеження. І не можу бути поруч тоді, коли ти хочеш.