——— 1 ———

Стіни були блідо-зеленими. У повітрі відчувався стійкий запах антисептику, змішаний з тонкою гіркуватістю. 

Яна стояла біля дверей палати й обережно вдивлялася крізь скляну вставку. Там лежала її мати — Ольга Борисівна. Поруч метушилась медсестра, поправляючи крапельницю і щось нашіптуючи собі під ніс. Вона рухалася повільно, обережно, ніби боялася когось потривожити.

Обличчя Яни втратило колір, стало більш блідим. Очі — почервонілі.

— Як це могло статися? — її голос був тихим, тремтячим, майже нечутним.

Лікар, високий чоловік із втомленими очима, відповів спокійно, з певною звичкою вже повідомляти погане.

— Вона приховувала свій діагноз. Схоже, навіть від вас. Досить довгий час…

— Я не знала… Я… Вона ж нічого не казала! Я лише помічала, що часто втомлюється, але…

— У вашої матері — порок серця, — м’яко перебив лікар, сховавши руки до кишень халата. — Мітральна недостатність. Стан — на межі важкого ступеня. Клапан майже не працює.

— Але ж це не рак… не інфаркт… Це ж можна вилікувати, правда?

— Теоретично — так. Але лише за умови своєчасної діагностики, постійного нагляду, дотримання режиму… Ольга Борисівна, на жаль, навіть не стояла на обліку. Ми дізналися про все вже в реанімації, коли зробили ЕхоКГ.

Яна опустила голову. Настала тиша. Холодна й важка. Сльози, не питаючи дозволу, почали повільно скочуватись по щоках. Дівчина незграбно витерла їх тремтячою рукою й подивилася на лікаря, наче шукаючи в ньому хоч якусь зачіпку надії.

— Чому ж вона мовчала?..

— Багато хто мовчить, — зітхнув лікар. — Особливо люди старшого віку. Вони не хочуть турбувати близьких. Не хочуть бути тягарем… Але серце — воно не терпить легковажності. Воно й так трималося, як могло. А потім… здалося.

Яна провела долонею по обличчю, стираючи нову сльозу. Потім озирнулася й глянула на стільці під стінкою. Її тіло раптом стало важким, ніби земля потягнула до себе. Ноги підкосилися. Вона сіла, втупившись у підлогу.

У пам’яті сплив образ Світана. Він сказав, що приведе її сюди, щоб вона встигла попрощатися. Отже… шансів більше немає? Все було вирішено ще до її приїзду? А якби вона залишилась у селі… хоч на місяць довше? Чи змінилося б хоч щось?..

А її батько? Михайло Володимирович? Що з ним тепер буде? Світан казав, що наступний рік буде неймовірним важким для нього через смерть дружини і тому вона має бути поруч. А як же робота? Навчання? 

Що тепер взагалі робити з усім всім? Чому це все сталося так раптово? І чому саме зараз?

— Їй зараз колють морфін, — перервав думки голос лікаря. — Болю немає. Вона... спокійна. Ви можете зайти до своєї матері, поки вона ще притомна.

— Дякую, лікарю, — змогла тільки відповісти Яна.

Вагаючись, вона увійшла до палати. Медсестра залишила їх самих. 

Через деякий час Яна побачила за дверима батька, проте він не наважився зайти всередину. Відчуваючи провину за те, що був чи не єдиною людиною, яка все знала, але мовчала, він трохи постояв в коридорі і знову вийшов на вулицю. Відтоді, як Яна повернулась, він майже нічого так і не сказав. Лише обійняв її, коли побачив біля лікарні, і покликав лікаря.

Здавалося, що від останньої їхньої зустрічі минуло не кілька місяців, а значно більше. Мати ніби постаріла на десятиліття. Риси обличчя змінилися, стали гострішими. Шкіра втратила тонус і натягнулась, мов тонка плівка.

Яна стояла біля ліжка і мовчки дивилася. В палаті панувала тиша, порушувана лише сигналами монітора. Кожен писк нагадував — серце ще б’ється.

Але Ольга Борисівна дихала повільно. Подихи були неглибокими, переривчастими, з невеликими затримками. Час від часу її повіки злегка здригались, ніби вона хотіла щось сказати, але не могла. Її щоки помітно змеркли, а вилиці стали чіткими, мов би проступили крізь шкіру. На руках з’явилась сухість — шкіра стала тонкою, ламкою, з дрібними тріщинками.

Яна обережно сіла і поклала руку на мамину долоню. Та залишилась нерухомою. Не стиснула у відповідь, але й не відвела її.

— Я приїхала, — вимовила Яна майже пошепки. — Уже тут.

Очі матері трохи розплющились. Погляд був нечітким, розфокусованим, але вона її впізнала.

— Яночко… Ти… така красива… така доросла…

Яна на мить усміхнулася.

— Та ми ж не бачились лише три місяці. Я майже не змінилась.

В очах знову почали збиратися сльози. Вона ковтнула, намагаючись не дати їм скотитись.

— Я все знаю. Просто… тримайся, добре?

Ольга Борисівна заплющила очі.

— Я… трохи… втомилась…

— Авжеж, — кивнула Яна. — Відпочивай.

Вона підтягнула стілець ближче й залишилась біля ліжка. Час ішов непомітно. Іноді заходив лікар — той самий, з яким вони говорили в коридорі. Та Яна досі не знала його імені. Не спитала, бо тоді їй здавалося це недоречним.

Тільки тепер, коли вона була поруч із матір’ю, спокійно й без поспіху, до неї поступово доходило все, що сталося — і що ще має статися. Від цього пальці почали тремтіти. На коротку мить їй навіть здалося, що в кутку кімнати з’явився Світан, але силует одразу ж зник. Отже, ще не час? Чи, навпаки, саме час?

Монітор подавав рівномірні сигнали. Повітря в палаті з кожною хвилиною ставало важчим. Звуки притишувались. Лампа на стелі, яка досі здавалася звичайною, почала дратувати яскравістю — мовби світла стало більше, ніж потрібно.

— Пробач, що не приїхала раніше, — прошепотіла Яна, знову доторкнувшись до руки жінки. — Пробач, що не знала… що ти хворіла… Я б була поруч… аби ж тільки щось сказала.

Мати не відповіла. Її рука була ще теплою, але дихання стало вже трохи рідшим. Монітор дав довший писк. Злякавшись, Яна побігла шукати когось із працівників. Проте тієї ночі її матері вже не стало…

Наступні кілька днів проминули, наче в тумані. До неї постійно хтось підходив, щось казав, про щось запитував. Остаточно оговталась дівчина, здавалося, лише на девʼятий день після похорон.