Ім’я, яке я пам’ятаю

       Я сидів із друзями в кафе, мовчки слухаючи їхні теревені.

Микола скаржився, що через погану успішність батьки відібрали у нього PlayStation, і тепер він може грати лише вдень, коли вони на роботі.

Костя нарікав, що мусить приглядати за молодшою сестрою, а це його до чортиків дратує.

А Сергій вихвалявся тим, що за місяць змінив трьох дівчат.

«Ну і хвалько…» — подумав я, добре знаючи, що він, у свої сімнадцять, навіть на побачення не ходив. Він подобався дівчатам, вони подобалися йому, але… занадто вже самозакоханий, а таких дівчата оминають. Я знаю це, бо маю трьох старших сестер — жодна з них не зустрічалася з хлопцем, який надто багато говорить про себе.

Я теж не люблю багато про себе розповідати. То чому я сиджу з друзями в кафе, а не з дівчиною?

— Ваше замовлення, — мила студентка-офіціантка поставила на стіл наші напої й піцу.

         Чи стану я офіціантом, коли піду в університет? У цієї роботи непогані чайові, але вона важка: увесь день на ногах, липкі столи, постійні замовлення… і при цьому треба робити вигляд, що тебе не існує. Ось як зараз ця дівчина — стоїть, чекає, поки клієнт визначиться, і водночас удає, що не помічає, як літній чоловік не зводить з неї очей. Неповага…

     Чому ніхто не звертає уваги на запашну піцу? Тут вона чудова! Я глянув на стіл — усі шматки на місці. Що? Подивився на друзів — вони теж дивилися на офіціантку… Мене чомусь це роздратувало. Я взяв свій лимонад і зробив великий ковток. У ніс ударив аромат меліси — і я згадав причину своєї самотності. Я самотній, бо вже закоханий. Моє кохання — за тисячі кілометрів від мене. Моє кохання… твоє ім’я завжди переслідуватиме мене, навіть якщо ти мене забула.

       Її звали Меліса. Вона з’явилася раптово — наче хтось перемотав моє життя на нову серію, де сюжет крутиться лише навколо одного персонажа. Її родина переїхала до будинку навпроти, і вперше я побачив її на балконі — з книжкою в руках, у старій бавовняній футболці, з кумедно розтріпаним волоссям і вогником в очах, наче вона знала щось, чого не знав ніхто.

      Мені було тринадцять. І, звісно, я не придумав нічого кращого, ніж «випадково» проходити повз їхній двір по сім разів на день. Вона сиділа на балконі й читала, роблячи вигляд, що мене не помічає. А це, зізнаюся, боляче.

Так тривало кілька днів, аж поки ми не познайомилися біля річки. Я «ловив» рибу (насправді просто сидів із вудкою, бо риболовля — справа клопітка), а вона прийшла з блокнотом і почала малювати.

Я хотів щось сказати, але не наважився. Вона виглядала надто впевнено, а я був надто сором’язливим. Ми просиділи так до вечора: вона малювала, а я робив вигляд, що ловлю рибу.

— У тебе вже двічі смикалася вудка… Ти відпустив рибу, — сказала вона, коли закінчила малюнок, і сіла зовсім поруч. Я міг порахувати ластовиння на її щоках.

Бабуся казала, що дівчина з веснянками «поцілована сонцем» і обов’язково буде щасливою. Мені подобалося думати, що це правда.

— Тобі не подобається рибалити, Леве? — запитала вона.

Я мало не поперхнувся — звідки вона знає моє ім’я?

— Мій тато не їсть рибу, але сидить із вудкою годинами, зовсім як ти. Каже, це відволікає від брудних думок. А що це взагалі таке?

Я зам’явся, але відповів:

— Це ті, що йдуть проти совісті: заздрість, ревнощі, тривожність…

— Мій тато совісний. Думаю, він просто втомлюється. Може, йому пити чай із мелісою?

— Чай із мелісою знижує стрес, — сказав я.

Вона всміхнулася:

— Мене звати Меліса. Це не дивно — Меліса п’є чай із мелісою?

…І все закрутилося. Ми бачилися майже щодня, слухали музику на моєму старому плеєрі, вона вчила мене плести браслети з ниток, а я запускав паперові кораблики так, щоб вони пливли найдалі.

Одного разу я написав її ім’я на піску й намалював сердечко. Вона помітила й тихо сказала:

— Я теж люблю тебе, друже.

Для неї це була дружба. Для мене — ні. І я не знав, що через три роки вона скаже: «Я тебе кохаю» — і поїде вчитися до Італії.

— Я хочу бути художницею, — сказала вона того дня, даруючи мені мій портрет. — Це всього на два роки. Не ображайся.

Як я міг? Меліса знала, чого хоче, а я — ні. Два роки у Флоренції — її мрія, тож я приховав свої почуття. Ми спілкувалися щодня, потім щотижня, а потім… зв’язок обірвався. І я не знав, чи ще колись її побачу.

— Ти якийсь тихий, — вивів мене з думок Костя. — Хвилюєшся через екзамен?

Я не встиг відповісти, бо Сергій гукнув:

— Леве! Вітаю! Твоя повість «Ім’я, яке я пам’ятаю» зайняла перше місце на конкурсі молодіжної прози!

— Як? — я не вірив власним вухам. Але електронне повідомлення підтверджувало слова Сергія:

«Вітаємо! Ваша повість “Ім’я, яке я пам’ятаю” посіла перше місце серед творів молодіжної прози. Наш менеджер зв’яжеться з вами для підписання контракту».

Я перечитав повідомлення двічі. Все правильно — я стану автором. Дякую тобі, дідусю, я обрав свій корабель. І ще більше — дякую Мелісі. Саме вона колись змусила мене надіслати цей рукопис. Це було так давно, що я вже й забув про його існування. Коли це було? І як довго я не писав?..

Зазвичай я сварю друзів, коли вони беруть мої речі без дозволу, але цього разу вирішив промовчати — не хотілося псувати момент. У руках я тримав телефон і дивився на ще одне непрочитане повідомлення від невідомого. Відкрити зараз чи потім? Все ж відкрив.

І, чесно кажучи, не знаю, що мене вразило більше: те, що я став автором, чи те, що мені написала Меліса. Вона вибачалася, що довго не виходила на зв’язок: загубила телефон, потім були практичні завдання, іспити… які вона, до речі, склала відмінно. Лише тепер, через літературний гурток, вона знайшла мій емейл і написала. Наприкінці повідомлення залишила свій номер телефону і додала слова, від яких моє серце закалатало:

«Мої почуття незмінні, Леве».

Вона все ще кохає мене? Я був на сьомому небі від щастя.