Ім’я, яке я пам’ятаю

Я сидів із друзями в кафе, мовчки слухаючи їхні теревені. Микола скаржився, що через погану успішність батьки відібрали у нього PlayStation, і тепер він може грати лише вдень, коли вони на роботі. Костя нарікав, що мусить приглядати за молодшою сестрою, а це його до чортиків дратує. А Сергій вихвалявся тим, що за місяць змінив трьох дівчат.

«Ну і хвалько…» — подумав я, добре знаючи, що він, у свої сімнадцять, навіть на побачення не ходив. Він подобався дівчатам, вони подобалися йому, але… занадто вже самозакоханий, а таких дівчата оминають. Я знаю це, бо маю трьох старших сестер і жодна з них не зустрічалася з хлопцем, який надто багато говорить про себе.

Я теж не люблю багато про себе розповідати. То чому я сиджу з друзями в кафе, а не з дівчиною?

— Ваше замовлення, — мила студентка-офіціантка поставила на стіл наші напої й піцу.

Чи стану я офіціантом, коли піду в університет? У цієї роботи непогані чайові, але вона важка: увесь день на ногах, липкі столи, постійні замовлення… і при цьому треба робити вигляд, що тебе не існує. Ось як зараз ця дівчина стоїть, чекає, поки клієнт визначиться, і водночас удає, що не помічає, як літній чоловік не зводить з неї очей. Неповага…

Чому ніхто не звертає уваги на запашну піцу? Тут вона чудова! Я глянув на стіл — усі шматки на місці. Що? Подивився на друзів, вони теж дивилися на офіціантку… Мене чомусь це роздратувало. Я взяв свій лимонад і зробив великий ковток. У ніс ударив аромат меліси і я згадав причину своєї самотності. Я самотній, бо вже закоханий. Моє кохання за тисячі кілометрів від мене. Моє кохання… твоє ім’я завжди переслідуватиме мене, навіть якщо ти мене забула.

Її звали Меліса. Вона з’явилася раптово, наче хтось перемотав моє життя на нову серію, де сюжет крутиться лише навколо одного персонажа. Її родина переїхала до будинку навпроти, і вперше я побачив її на балконі, з книжкою в руках, у старій бавовняній футболці, з кумедно розтріпаним волоссям і вогником в очах, наче вона знала щось, чого не знав ніхто.

Мені було тринадцять і, звісно, я не придумав нічого кращого, ніж «випадково» проходити повз їхній двір по сім разів на день. Вона сиділа на балконі й читала, роблячи вигляд, що мене не помічає. А це, зізнаюся, боляче.

Так тривало кілька днів, аж поки ми не познайомилися біля річки. Я «ловив» рибу (насправді просто сидів із вудкою, бо риболовля — справа клопітка), а вона прийшла з блокнотом і почала малювати.

Я хотів щось сказати, але не наважився. Вона виглядала надто впевнено, а я був надто сором’язливим. Ми просиділи так до вечора: вона малювала, а я робив вигляд, що ловлю рибу.

— У тебе вже двічі смикалася вудка… Ти відпустив рибу, — сказала вона, коли закінчила малюнок, і сіла зовсім поруч. Я міг порахувати ластовиння на її щоках.

Бабуся казала, що дівчина з веснянками «поцілована сонцем» і обов’язково буде щасливою. Мені подобалося думати, що це правда.

— Тобі не подобається рибалити, Леве? — запитала вона.

Я мало не поперхнувся — звідки вона знає моє ім’я?

— Мій тато не їсть рибу, але сидить із вудкою годинами, зовсім як ти. Каже, це відволікає від брудних думок. А що це взагалі таке?

Я зам’явся, але відповів:

— Це ті, що йдуть проти совісті: заздрість, ревнощі, тривожність…

— Мій тато совісний. Думаю, він просто втомлюється. Може, йому пити чай із мелісою?

— Чай із мелісою знижує стрес, — сказав я.

Вона всміхнулася:

— Мене звати Меліса. Це не дивно — Меліса п’є чай із мелісою?

…І все закрутилося. Ми бачилися майже щодня, слухали музику на моєму старому плеєрі, вона вчила мене плести браслети з ниток, а я запускав паперові кораблики так, щоб вони пливли найдалі.

Одного разу я написав її ім’я на піску й намалював сердечко. Вона помітила й тихо сказала:

— Я теж люблю тебе, друже.

Для неї це була дружба, для мене — ні. І я не знав, що через три роки вона скаже: «Я тебе кохаю» і поїде вчитися до Італії.

— Я хочу бути художницею, — сказала вона того дня, даруючи мені мій портрет. — Це всього на два роки. Не ображайся.

Як я міг? Меліса знала.чого хоче, а я — ні. Два роки у Флоренції — її мрія, тож я приховав свої почуття. Ми спілкувалися щодня, потім щотижня, а потім… зв’язок обірвався. І я не знав, чи ще колись її побачу.

— Ти якийсь тихий, — вивів мене з думок Костя. — Хвилюєшся через екзамен?

Я не встиг відповісти, бо Сергій гукнув:

— Леве, Вітаю! Твоя повість «Ім’я, яке я пам’ятаю» зайняла перше місце на конкурсі молодіжної прози!

— Як? — я не вірив власним вухам, але електронне повідомлення підтверджувало слова Сергія:

«Вітаємо! Ваша повість “Ім’я, яке я пам’ятаю” посіла перше місце серед творів молодіжної прози. Наш менеджер зв’яжеться з вами для підписання контракту».

Я перечитав повідомлення двічі. Все правильно — я стану автором. Дякую тобі, дідусю, я обрав свій корабель, і ще більше дякую Мелісі. Саме вона колись змусила мене надіслати цей рукопис. Це було так давно, що я вже й забув про його існування. Коли це було і як довго я не писав?..

Зазвичай я сварю друзів, коли вони беруть мої речі без дозволу, але цього разу вирішив промовчати, не хотілося псувати момент. У руках я тримав телефон і дивився на ще одне непрочитане повідомлення від невідомого. Відкрити зараз чи потім? Все ж відкрив.

І, чесно кажучи, не знаю, що мене вразило більше: те, що я став автором, чи те, що мені написала Меліса. Вона вибачалася, що довго не виходила на зв’язок: загубила телефон, потім були практичні завдання, іспити… які вона, до речі, склала відмінно. Лише тепер, через літературний гурток, вона знайшла мій емейл і написала. Наприкінці повідомлення залишила свій номер телефону і додала слова, від яких моє серце закалатало:

«Мої почуття незмінні, Леве».

Вона все ще кохає мене? Я був на сьомому небі від щастя.

— Друзі, а не піти нам у караоке? Я пригощаю!

— Оце так! — зраділи вони, адже я рідко пригощаю.

А я й справді мав привід: я знав, хто я, і моє перше кохання мене не забуло.